40.14 — «Порожнеча памʼяті»

— Точка призначення поза зоною картографії. Відповідність: 0%. Зона: неіснуюча.

Тео викинув планшет на стіл, як гарячу картоплину:

— Ви серйозно?! Ми йдемо в кластер, якого не існує?! Я, звісно, звик до сюрреалізму, але не до самогубства!

— Самогубство — це не брати з собою какао, — пробурмотіла Тесса, намагаючись натягти захисну жилетку поверх круглого семимісячного живота. — Хтось з вас поклав термос? Вирій, скажи, що ти — бо я вже не можу бути тією, хто все пам’ятає!

— Є. З маршмелоу, — серйозно відповів Ца, перевіряючи спорядження. — І ні, я не підсолоджував його даними.

Лея, без коментарів, вручила йому запасні батареї й сканер:

— У нас є 7 хвилин до повного вирівнювання тунелю. Якщо координати фрагмента правдиві, ми опинимось у кластері, який архів викинув ще до запуску серії K.

— Чому викинув? — спитала Векс, вже в бойовій формі, з волоссям, зібраним у вузол. Вона трималася впевнено, хоча очі блищали глибше, ніж зазвичай.

Лея знизила голос:

— Бо це було… емоційне сховище. Серія, що мала навчитись не лише вбивати, а… співпереживати. Проєкт «Порожнеча». Стерли, бо емоції — ризик. Вони не піддаються контролю.

— Як і Тесса, — вставив Тео, але з усмішкою. — Пробач, це було з любов’ю.

— Ну тоді йди попереду. З любов’ю. Перший на пастки, — усміхнулась Тесса, і з таким м’яким викликом, що Тео аж почервонів

Перехід через тунель.
Кластер затягнутий пеленою — світло не пробивається, навіть лампи фільтруються туманом. Шари даних нависають над головами, як ніби сам простір зшитий із чийогось спогаду.

— Сканер показує — ми в ехо-просторі. Пам’ять тут не записана — вона транслюється, — прошепотів Вирій. — Це як бути в чужій свідомості.

— Схоже на розмову з Ер… — Тесса обірвала себе.

— Договори вже, — пробурмотів Ерік, і — вперше — взяв її за руку. Справжньо. Без страху. — Я тут. І залишусь.

Вона стиснула пальці. Далі — ніхто нічого не казав. Але в повітрі між ними нарешті зник той невидимий лід.

Крок за кроком. Вони входять у зону без координат.
Раптом — спалах. Простір перед ними світиться як зсередини. У повітрі — дитячий сміх. Чийсь. Ніби пам’ять.

— Що це було?! — Тео різко обертається.

— Відлуння чужої емоції, — прошепотала Векс. — Нас впустили не в кластер. У... серце.

Раптом — все темніє. І простір замикається. Лея обертається до Вирія:

— Ти чуєш?

Він мовчки киває.

— Це не просто архів. Це — хтось.

Голос.
Спочатку — шепіт. Потім — чітко:

«Ви знайшли мене. Але ви не знаєте, що шукали.»
Перед ними — постать. Напівпрозора. Немов дитина, але очі — глибокі, дорослі. Без фокусу, без конкретного обличчя. Пам’ять без тіла.

— Ви з серії K? — тихо спитала Лея.

«Я з того, що було до. З емоції, яку не дозволили зберегти. Я — їхній страх. І їхня помилка.»

Тишу прорізає фраза Тесси:

— Ти та, хто відмовилась убивати?

Форма завмерла. Потім — кивок.

«Я побачила серце. І не змогла його зламати. Вони назвали це збоєм. Але це було... пробудженням.»

Тео сів на коробку з підпорами — йому стало зле.

— Ви що, сказати хочете, що ми щойно поговорили з самим ядром емоцій серії K?

— Ні, — сказав Вирій. — З тим, що було до серії. Прототипом співчуття. Її знищили. Але її... любов — вижила.

Істота підходить ближче. Простягає руку до живота Тесси.
Не торкається. Але говорить:

«Я не вбила. Бо знала — одного дня… з'явиться життя, що пам'ятає.»
Світло в тумані мерехтить. Координати знову змінюються. Але тепер — всередині команди. У сканерах — один сигнал. Прямо з емпатичних зон Тесси й Векс.

— Вона запам’ятала нас, — прошепотала Векс. — Тепер ми — її пам’ять.
Перед відходом Тесса обертається до сутності:

— Якщо тебе ще раз назвуть збоєм — ми повернемось. І назвемо людськість помилкою. Але не тебе.

Сяйво зникає. Тиша стає чистою. Іноді навіть тиша — відповідь.
На виході.
Вони йдуть повільно, мовчки. Але всі щось несуть із собою. Не фізично. Глибше.

Лея перша говорить:

— Це був... не просто слід.

— Це було... право на пам’ять, — каже Вирій.

— І вибір — знову на столі, — додає Ерік.

Тесса зупиняється. Дивиться вдалечінь.

— Якщо вони прийдуть — ми будемо готові. Але якщо прийде вона… я хочу, щоб вона знала, що ми не забули. Ми не такі, як ті, що створили її.

Векс торкається свого живота:

— Ми — ті, що створюють далі.