40.13 — «Фрагмент, що пам’ятає»

Старий кабінет у підвалі агентства, де колись зберігали архіви справ, перетворився на тимчасову лабораторію. Повітря було насичене пилом, теплим світлом настільних ламп — і тривогою.

На столі, в герметичному контейнері, лежав фрагмент — частина оболонки з невідомої субстанції. Не просто біоматеріал. У ньому був код. Не цифровий. Пам’ять.

Тиша. До того моменту, поки Тесса не кашлянула й не прошепотіла:

— Мені це не подобається. Вона дихає. Ну от буквально, от дивіться. Дивіться!

— Це... воно не дихає, — обережно відповіла Лея, втупившись у сканер. — Це реакція на температуру. Органічна мембрана стискається.

— Як моє терпіння, коли ви всі мене не слухаєте, — пробурмотіла Векс. — І все одно, я відчуваю — цей фрагмент живий. Не просто зберігає щось. Він... спілкується.

— Із ким? — Тео притиснувся до стіни, як зазвичай, коли щось технологічне починало блиматись без дозволу. — Бо якщо з холодильником — я пас.

Сканер блимає.
На екрані з’являється рядок тексту. Простий. Без глюків.
Система:
ПАМ’ЯТЬ — НЕ ПІСОК. ВОНА ЗУСТРІЧАЄ ВОДУ І ЖИВЕ.

— О господи, воно пише поетично, — здивовано пробурмотіла 

Тесса. — Я завжди знала, що мене врятує саме така маячня.

— Це не маячня, — втрутився Вирій, крокуючи ближче. Його голос був глухим, глибоким, ніби він щойно вийшов із власного спогаду. — Це відлуння. Цей фрагмент був частиною тієї істоти, що відмовилась убивати. Він залишив в ній... вибір.

— Пам’ять, — прошепотала Лея. — Але не системну. Людську.

Ерік нахилився до екрану.

— Якщо він здатен згадувати... його можна навчити. Можна говорити з ним. Але...

— ...але він також може згадати, що він є насправді, — завершила Тесса.

Наступна фраза на екрані:
КОЖНА ФОРМА — ВІДГУК СЕРЦЯ. Я БАЧИЛА СЕРЦЕ.

Всі замовкли. Потім, Тесса:

— Ну і хто це, скажіть мені, якщо не Лора?

Лея кивнула.

— Частина її системи могла залишитись у фрагменті. Це як цифрова душа. І вона хоче говорити.

Векс, раптово зосереджена:

— Під’єднайте мене.
— Що?! — Тео мало не втратив баланс. — Ні. Ти вагітна, ти знову чуєш запахи крові й готуєш філософські монологи під час вибухів. Ми не під’єднуємо тебе ще й до чогось, що має поетичну душу й невідоме походження!

— Саме тому я маю йти. — Векс дивиться прямо на Тессу. — Ми — єдині, хто може торкнутись цього рівня. Ми — змінені. Не просто люди.

Тесса кивнула. Повільно.

— Але ми й не клони. Не системи. Ми — нове. І хтось має почати говорити з майбутнім. Навіть якщо воно виглядає як слиз із текстами про любов.
Момент підключення.
Стілець. Кабелі. Сканер. Векс сідає. Тео нервово тримає наготові кнопки аварійного роз’єднання. Ерік — біля дверей, з пістолетом. Лея — мовчки тримає блокнот, який ніколи не пише під час емоцій, але зараз — пише.

Тесса бере Векс за руку:

— Якщо що — стукни три рази. Це буде «заберіть мене з цього трешу».

Векс усміхається:

— А чотири — «все ок, просто я вже розмовляю з майбутнім?»

— Тоді я стукаю всі стіни, — пробурмотів Тео. — Ви всі божевільні.
Світло блимає. Пульс Векс вирівнюється.
На екрані — новий рядок:
ТИ — НЕ КІНЕЦЬ. ТИ — ПИТАННЯ.

Векс шепоче:

— І що ж я маю спитати?

Тиша. Потім:

— Як виглядає свобода для того, хто створений без вибору?

Короткий збій. Потім — відео.

Істота. Вона тримає дитину. Не вбиває. Вона плаче. І поруч — Лора. Жива. Вона кладе руку на плече створіння й каже: "Ми обидві не те, чим нас зробили. Але ми — справжні."
Тиша знову. Всі — завмерли.

Ерік прошепотів:

— Ми щойно побачили… шанс.

Лея:

— Не на перемогу. На мир.

Вирій:

— І це не обчислити. Це — відчути.

Тесса:

— І для цього, здається… ми всі мусимо стати трохи більше, ніж просто ми.

На екрані — останнє повідомлення:
СЕРЦЕ МОЖНА ЗНИЩИТИ. АЛЕ ЙОГО ВІДЛУННЯ — НІ.

Вікно блимає. Координати. Нові. Не з Лори. З фрагмента.

Векс відкриває очі:

— Вона хоче, щоб ми пішли глибше.

— Ще глибше? — Тео нервово стискає планшет. — Ми вже у серці тіней, куди глибше?

— У себе, — каже Тесса. — Окей, тоді пакуємось.

— У що? — скептично підняв брову Ерік.

— У вибір. Бо тепер ми знаємо — вони не бояться нас. Вони бояться того, ким ми можемо стати.