40.10 — «Якщо вони оберуть нас»

Променеве світло ліхтарів прорізало морок тунелю, що вів углиб Omega-2. Пахло іржею, озоном і чимось ще — щось живе, що не мусило бути тут. Ніхто не говорив, лише кроки відлунювали, ніби навіть тиша боялась заговорити.

— Це місце… — прошепотала Векс, затискаючи долонею власний живіт, — воно як шлунок. І ми — як тривожна пігулка.

— Гарна метафора, — знизав плечима Ерік. — Я от відчуваю себе саме як несмачний антибіотик.
Тесса озирнулася, скуйовдила волосся, що знову лізло в очі, і буркнула:

— Ви точно впевнені, що хочете народжувати в серці техно-адського кластеру? Бо я вже майже готова.

— Я маю ще кілька тижнів, — відповіла Векс. — За ідеєю.

— За чиєю? За ідеєю системи, яка нам бреше, чи за календарем, який ми забули після вибуху морозилки? — Тесса скривилась.

— Гей, — Ерік обережно торкнувся її плеча, — ти не мусиш бути першою, хто завжди жартує в небезпеці.

— Я не жартую, — вона глянула на нього. — Я борюсь. Сміх — це мій ніж.

Перед ними відкрився зал — просторий, скидався на підземну церкву, тільки замість вікон — екрани, на яких миготіли уламки коду. Стіни дихали. Це відчував навіть Вирій.

— Тут щось росте, — прошепотів він. — Щось, чого не було в дизайні.

— Життя? — Лея зупинилась поруч із ним. — Це можливо?

— Не знаю, — відповів він. — Але я чую, як воно… пульсує.

Вони підійшли до центру. Там стояло вона.

Істота. Вища за людину, без одягу, але зі шкірою, яку ніби тільки-но зшили з напівсвітла. Вона не рухалась. Але її очі — блискучі, прозорі, як скло після дощу — дивились на них.

— Я знаю тебе, — прошепотала Лора, яка з’явилась тихо, немов тінь. — Ти була першою. Ти не вбила мене.

Істота не відповіла. Але простягнула руку. Не вороже. Не машинно. А… як людина, яка щось хоче сказати, та не має мови.

— Ти пам’ятаєш? — Лора ступила ближче. — Пам’ятаєш мене?

Істота кивнула.

Потім — слова. Нерівні. Наче зібрані з уламків чужої мови:

— Ми… бачили… вас. Пам’ятаємо… Вибрали… не знищити. Вибрали… вас.

Пауза. А потім:

— Ви... можете обрати нас?

Ніхто не дихав.

Векс першою зрушила з місця — вона вийшла вперед, обережно, крок за кроком, поки її живіт не опинився майже поруч з істотою. Серце билося дико.

— Я не знаю, хто ти, — сказала вона тихо, — але моє тіло... воно відчуває тебе. І якщо ти не хочеш шкоди — ти вже з нами. Навіть якщо сама ще не впевнена в цьому.

Істота зробила рух — поклала долоню собі на груди.

— Я… серія… але я… не... лінія. Я… вибір.

Лея підійшла, мовчки витягла із сумки ту саму ложку, простягнула її вперед.

— Це — не зброя. Це пам’ять. Ми її носимо, коли не знаємо, як інакше довіряти.

Істота прийняла її, тримала обережно, як щось священне.

— Ми... готові. Але вони… вже рухаються.

— Хто? — запитав Ерік.

— Ті, що бояться вибору.

І знову — темрява згущується.

Екрани завихрюються — координати змінюються в реальному часі.

А потім — останнє:

ПРОТОКОЛ: СТЕРТИ СЕРЦЕ ЗА 72 ХВИЛИНИ.
АКТИВАЦІЯ: УСПІШНО.
ЗНИЩЕННЯ: В РОЗРАХУНКУ.

Тиша.
— От і всі ставки на столі, — пробурмотів Вирій. — Час грати.

Тесса зітхнула, а потім — усміхнулась. Її долоня торкнулась живота.

— Як думаєш, малюк? Оберемо їх?

Малюк всередині стукнув — один раз. Дуже чітко.