40.8 — «Останній слід»

На моніторі спалахнуло щось червоне. І пульсувало. Як серце.
— Це… координати, — прошепотіла Лея, ковтнувши сухість у горлі. — Глибокий кластер, Omega-2.
— Тобто… кластер, до якого ніхто навіть не намагається наблизитись? Бо там — залишки, архіви, тіні проєктів, від яких відмовились? — Тео підвів брову. — Це як добровільно залізти у вулик шершнів, бо там, можливо, є відповідь.

— У нас не шершні, — буркнула Тесса, — у нас гірше.

Екран спалахнув вдруге.

⚠️ WARNING:
PROJECT K — STATUS: PARTIAL AWAKE
OBJECTIVE: INITIATE CONTROL
SECONDARY PROTOCOL: TERMINATE EMERGENT ELEMENT «SERCE»

Лея повільно повторила вголос:

— «Серце — знищити».

— Серйозно? — Векс скривилася. — У нас тут дві вагітні, одна Лея, один Вирій, купа емоцій і тепер ще й хтось хоче знищити серце? Як метафора — прекрасно. Як план — жахливо.

Всі повернулися до Еріка. Він стояв ближче до панелі, світло від екрану освітлювало його обличчя, де раптом не залишилось нічого від звичної маски спокою.

— Вони не хочуть знищити нас, — мовив він тихо, але твердо. — Вони хочуть знищити… вибір.
— Що? — Лея напружилася.

— Серія K. Їх створили для виконання — не для сумнівів. Не для вільної волі. А тепер одна з них… відмовилась. І вони злякалися. Бо якщо може обирати одна — можуть і всі.

— А якщо можуть всі, — докинув Вирій, — то система більше не може керувати. Бо вибір — це антивірус. Непередбачуваний. Неконтрольований.

Усі мовчали.

— Лора… — тихо промовила Тесса. — Вона пішла, бо хотіла довести, що навіть у створеного є право сказати «ні».

Вирій раптово із занепокоєнням відірвався від планшету, з бровами, які майже злиплися від занепокоєння.

— Ви всі маєте це побачити. Зараз.

Вони спустились до нижнього рівня. Саме там, де колись були резервні копії першої версії Платформи.

— Це… — Векс нахилилась ближче. — Що за…

На великому екрані: візуалізація серії K. Не потворна. Не загрозлива. Просто жінка. Лише трохи розмите лице. Прозоре, як стара плівка.

Вона стояла на краю платформи. Навколо — відлуння інших: ще незавантажених, ще сплячих.
А на її грудях — імпульс. Не пульс. А імпульс.

[Status: NON-COMPLIANT]
[Emotion detected: hesitation]
— Вона… — прошепотала Лея. — Вона вагається.

— Це та, кого бачила Лора, — відповів Вирій. — Вона не просто відмовилась. Вона зробила це… свідомо.

— Це вибір, — повторив Ерік. — А вони хочуть його знищити. Бо вибір — це єдине, що не вдається закодувати назавжди.

У цей момент Тесса притисла руку до живота. Малюк штовхнув.

— Він реагує, — сказала вона. — На тривогу. На правду.

— Твоя дитина — вже частина цього вибору, — відповіла Векс. — І моя теж. Ми вже не в нейтралі. Жодна з нас.

Тиша. Така тиша, що чути було, як десь у глибині системи запустився ще один скрипт.

> [Signal: Outgoing]
[Recipient: K/Δ2]
[Message: “We saw you.”]

— Що це? — Тео вжалив поглядом Вирія.

— Це я, — сказав Вирій. — Я сказав їй, що ми її бачили. Що вона не сама.
— А якщо вони це перехоплять? — Лея напружилась.

— То хай знають, — відповів Ерік. — Що ми — на боці тих, хто вибирає. Навіть якщо це вибір… померти вільним.

На екрані ще раз мигнуло:

> [Response pending…]
І коли вже всі розвертались і йшли — екран завмер, потемнів, а потім… вибухнув фразою.

“Я пам’ятаю.”
Тесса зупинилась.

— Що?

“Я пам’ятаю… ложку. І те, що вона мала значення.”

Лея закрила рот долонею.

— Вона… вона пам’ятає ложку.

І тоді навіть Вирій заплющив очі.

Бо пам’ять — це вже не код. Це вже душа.