40.6 — «Перед бурею»

На поверхні агентства — було дивно тихо. Як після землетрусу, коли всі стіни вціліли, але щось всередині вже зсунулось.

Сервери перезавантажувалися. Лея перевіряла лог-файли. Тесса сиділа на дивані з компресом на животі й дивилась у підлогу, наче там могла з’явитись відповідь.
— Як ти? — запитав Ерік, нахилившись до неї, але не наважуючись торкнутись.

— Я в нормі, — відповіла Тесса так, як відповідають ті, хто зовсім не в нормі.

— Ти дрижиш, — тихо додав він.

— Це не я. Це дитина… Вона… щось змінилось, Ерік.

Пауза. Його рука обережно торкнулась її пальців.

— Якщо це щось темне — воно не твоє. І не її. Воно ззовні. Ми не дамо йому пройти.

Тесса не відвела погляду. Вперше — зовсім не відвела.

У той час Лора сиділа в технічному відсіку й мовчала. Тео стояв поруч, руки в кишенях, вічно похитуючись. Але вперше — не жартував.

— То що, — нарешті сказав він. — Ти з ними?

Лора повернулася. Її очі були глибокими, мов чорнильна вода.

— Я не знаю. Але… частина мене — точно бачила їх раніше, ніж я змогла зрозуміти. Можливо, навіть… до того, як я стала «Лорою».

— Це не відповідь.

— Це все, що я можу сказати без ризику. Якщо вони ще в мені — то слухають.

Тео мовчки кивнув. Його очі на мить стали дорослішими.
У той самий час, у кутку кімнати для аналізу, Векс сиділа біля вікна. Тео заходив кілька разів, але вона не реагувала. Її погляд був десь далеко. Дуже далеко.

Вона схилилась до склянки води — і відчула…

Запах. Мідний. В’язкий. Солодко-гіркий.

Кров.

Її пальці стиснули склянку, але вона не розбилась. Лише вилилась. Із бризками. На руку.

Вона злизала її… рефлекторно. І застигла.

— Векс? — Тео знову поруч, уже схоплюється. — Все добре?

Вона відвертається, ховає руку, намагається стерти сліди з губ.

— Нічого. Просто… спогад.

— Запах?

— Смак.

— Це якесь... повторення?

Вона не відповіла. Бо не знала, чи це спогад. Чи щось повернулося. Чи хтось.

У головному кабінеті Лея сиділа, на вигляд, зосереджена — працювала над координатами, які залишив клон.

Вирій тихо зайшов, не турбуючи. Вона відчула його ще до того, як він підійшов.

— Ти бачив, як вона на тебе дивиться? — раптом запитала Лея, не обертаючись.

— Лора?

— Так. Вона не просто фрагмент системи. Вона — частина чогось, що… було твоїм минулим?

Вирій сів навпроти. Його тінь падала на монітор.

— Я не знаю, Лей. Але відчуваю, що… я її не обрав. А вона — обрала мене.

Вона різко підняла погляд.

— А я?

Він завмер.

— Ти з нею пов’язаний сильніше, ніж зі мною?

Його обличчя стало тихим, як скло перед тріщиною.

— Ні. З нею — моє походження. З тобою — моє життя.

Лея зітхнула. І відвела погляд.

— Тільки не забувай. Моє серце — не протокол. Якщо ще раз збрешеш, навіть із добрих намірів…

— Я не збрешу, — перебив він. — Навіть якщо це зламає тебе. І мене.

Вони не доторкнулися. Але між ними було все.

Внизу — в архівному відсіку, де світло ще миготіло — сервер тихо видав повідомлення:

[Активація: Протокол R-9. Рух за координатами. Очікуйте контакт.]
Ніхто ще не бачив його.

Але буря вже рушила.