40.4 — Вагітність і тиша

Сцена: Підвал агентства

Серверна кімната під агентством гуде безперервно — звук, що наче тримає будівлю у стабільному пульсі. Але серед цього технологічного серцебиття — один різкий, живий подих.

Тесса різко зупиняється. Її рука автоматично тягнеться до живота.

— Ні… ні… — вона шепоче, спершись на холодну металеву стійку з моніторами. — Не зараз. Прошу. Будь ласка…

У неї темніє в очах. Внутрішній світ стає ніби стробоскопом — миготіння образів, тіней, пульсуюче світло, відлуння власного дихання. Їй здається, що дитина всередині раптом стискається. Як комета, що втрачає курс.

— Він... щось не так. Я його не чую. Я... — голос її обривається, губи трясуться.

Вона опускається на коліна. Повітря здається густим, як ртуть. Руки тремтять. Очі — сльози. Паніка наростає лавиною, яка накриває тіло й розум. Здається, все навколо перестає бути стабільним. Вона наче одночасно в кількох просторах.

І саме в цей момент до серверної влітає Ерік.

— Тесса?! — його голос різкий, майже рваний. Він кидається до неї, ковзаючи на кабелі. — Гей, гей… я тут. Я тут. Дивись на мене. Глибоко вдихни. Дихай разом зі мною, чуєш?

Він торкається її щоки. Вона намагається сфокусуватися.

— Вона... зникає... — Тесса стискає його сорочку. — Він… мовчить…

— Тесса, слухай! — Ерік кладе її голову собі на плече, лівою рукою вже викликає Лею. — Твоя дитина жива. Він боїться, бо ти боїшся. Але він — твій. І ти його не підведеш.

Підбігає Лея — біла від тривоги, за нею — Вирій, уже з аптечкою. Лея одразу вколює щось м’яко, швидко.

— Це для зняття судом. Іще кілька хвилин — і могло бути гірше.

Вирій опускається навколішки біля Тесси.

— Я відчуваю зміну пульсу. Це був не просто напад. Це… резонанс. Або сигнал.

Тиша. Потім — слабкий рух у животі. Тесса заплющує очі.

— Він… рухається. Він повернувся. — її голос ледь чутний.

Ерік закриває очі, притискаючи лоб до її лоба.

— Ти налякала мене до смерті, Тесс.

— Приємно знати, що ще можу, — хрипко усміхається вона.

Темрява в палаті ніби густа, як молочна імла. Монітор серцебиття дитинки блимає м’яко, у такт диханню Тесси. Її пальці стискають край ковдри — так, ніби той шматок тканини тримає її на поверхні.

— Все… все добре, — бурмоче лікарка, молода, з трясучими руками, дивиться на монітор. — Малюк реагує. Стабільно. Це… гормональна хвиля. Буває…

Але Тесса не слухає. У голові — лише один звук. Як шелест мертвої фольги.

— Він боїться, — шепоче вона раптом. — Я відчуваю його страх. Це не моє… Це його.

Ерік сидить поруч. У нього тремтить коліно, пальці змокрі від того, як він тримає Тессу за руку. Він — зазвичай спокійний, таємничий, як нічний вітер — зараз розгублений, як хлопчик у першому класі.

— Тесс, — каже він тихо, нахиляючись ближче. — Ми з тобою. І з ним. З обома вами.

— Ти казав, що ніколи не підеш, — відповідає вона без злості. 

— А я повірила. Я навіть не подумала, що він може це пам’ятати…

Ерік ковтає слину. Погляд — кудись у вікно, де ніч пульсує червоним світлом гірлянд на даху іншого корпусу.

— Я тоді був іншим. І, мабуть… іще не зрозумів, наскільки ти — не просто вибух. А серце цього місця.

Тесса зітхає. Рука стискає його пальці.

— Як він міг забути твою зраду, якщо я не змогла?

— Він не забув. Він просто… обрав любити тебе, не знаючи ще слова «зрада».

У сусідній палаті Векс — схожа тиша, але інша. Глуха. Як під водою.

Тео стоїть біля ліжка. На ньому — шорти, футболка і вираз "що-я-знову-не-там-де-треба?"

— Векс, будь ласка, скажи, що це не той момент, коли народжують під час апокаліпсису… бо я не підписував нічого з пунктом «приймає пологи в комбінації з арматурою та підозрілою сиреною».

— Я… нічого не розумію, — шепоче Векс. У неї тремтить голос. — Я побачила… світло. І воно… крізь неї. Через неї. В ній не було очей. Просто… сяйво.

Тео миттєво сідає поруч.
— Гаразд, звучить або як дивна релігійна метафора… або як те, що я зараз зателефоную Леї.

— Не треба. Вона зайнята. І… — Векс ковтає. — Я не боюсь. Просто…

— Просто вперше не можеш пояснити, що відчуваєш? — м’яко підхоплює Тео. — Вітаю в клубі «Я не я, коли вагітна». Печиво ззаду.

Вона сміється — сльози змішуються з цим сміхом. Її лоба торкається його чола. І так, у цій тиші, в цій чудній, чужій лікарні, де стіни наче чують, як б’ються серця, вони вперше мовчки погоджуються: їхня дитина буде… інакшою. Але їхньою.

У агенстві — Лея мовчки сидить біля Вирія. Він стискає її долоню, погляд — у ноутбук. Запис Лори спотворений шумами, але одна фраза прорізала все: