40.3 — «Перше попередження»

Темрява у підвалі агентства не була звичною. Вона пульсувала. Жила.

Світло на стінах мигало, мовби моргало — раз, другий… і тиша. Тільки не порожня — глуха, тиснуча. І раптом — спалах.

Лея схопилась за груди — не серце, а щось глибше. Те, що билося всередині, зловісно синхронізувалось з ритмом, який вона ніколи не чула, але ніби пам’ятала. Пульс — у коді. Звук — як дзвін у металі, що звучав не у вухах, а в кістках.

— Що це?.. — прошепотіла вона, обперлася на стіну, шкіра стала мокрою від холоду, що просочувався крізь бетон.

— Лея?.. — Вирій, який ішов поруч, зупинився, простягнув до неї руку — і впав. Просто осів на підлогу, ніби хтось вдарив його внутрішнім молотом.

— Вирій! — закричала вона, і десь у її голосі прозвучала розпачлива нота, якої в ньому давно не було.

Він судомно дихав. Очі відкриті, але… не тут. Погляд затягнутий, немов крізь нього вже тече інша програма.

— Щось… входить… — хрипко прошепотів він. — Я… не… сам...

Стіна перед ними засвітилась — не технічно. Живо. Як шкіра, що проступає із забуття. На поверхні проступило… обличчя.

Лора.

Її відображення, немов віддзеркалення у воді, що пульсує. Волосся розсипане по плечах, очі — бляклі, але все ще глибокі.

— Я… була… захистом, — промовила вона. Голос не лунав — він бринів у повітрі, наче натягнута струна. — Але тепер… я — їх маркер. Вони йдуть.

— Хто вони? — Тео з’явився в проході з ліхтарем, за ним — Векс і Ерік.

— Ті, що втратили вибір. — Лора нахилила голову. — Їх створили не для рішення. Їх створили для відсічі.

Пульс світла під ногами змінився. Лея охопила себе руками, серце билося, як під перфоратором. Вона кричати не могла — лише дихати, спазматично, поверхнево.

— Вони почнуть з того… хто має серце найближче, — завершила Лора. — І це… не лише метафора.

Екран згас.

— Вирій! — Лея впала поруч із ним, торкаючись його скроні. — Подивись на мене. Я тут. Я поряд.

— Воно... живе... у мені, — прошепотів Вирій. — Я… бачив їх. У спалахах. Очі, як порожнеча. Але... голодна.

Векс в цей момент подалася назад, хитаючись.

— Щось… тут є, — сказала вона. — У повітрі. Не запах. Код. Гіркий, як розпечене залізо.

Ерік оглянув усіх — очі звузились.

— Нас маркують. Не просто шукають — обирають.

Тиша. Тепла. Липка.

А десь за стіною... скрегіт. Не механічний. Не тваринний. Але надто знайомий.

Пульс Леї раптом стабілізувався. Її очі стали ясні, спокійні.

— Якщо вони приходять за серцем… вони не розраховували, що воно буде битись за когось іншого.

— І ми не дамо його вирвати, — сказав Тео. — Не цього разу.

— Але нам потрібна відповідь, — додала Векс. — І час — пішов.