40.2 — «Зірваний сигнал»

Почалося все з короткого клацання. Тео якраз перевіряв свою колекцію старих записів, коли один із серверів раптом мигнув — і видав звук, якого не мало бути. Тонкий, схожий на подих у замкненій кімнаті. Потім — чорний екран, а тоді:

> [Файл відновлено. Сигнал частково збережено. Візуальна стабілізація: нестабільна.]

На екрані з’явився сірий прямокутник, у якому ледь виднілося щось схоже на коридор. Металевий. Холодний. З розфокусованої тіні повільно виринала постать — спотворена, ніби сама реальність не хотіла її показувати.

Голос. Низький, з фільтрами, але живий — або майже.

— Очистити. Відчуття — це вада.

У кімнаті стало тихо. Тео ковтнув повітря і підкрутив гучність. Ерік завмер біля дверей, ніби цей голос торкнувся нерва, про існування якого він забув.

— Це що, старий жарт? — запитав Тео. — Мене ж уже лякали мертвими системами. А це звучить... надто свіже.

Ерік підійшов ближче. Його пальці вже нервово стискали зап’ястя.

— Я… чув такий тон раніше, — сказав він. — У тих експериментальних кабінетах. Але це… гірше. Це — не тренажер. Це було живе. Або… неживе, як їм подобалось називати.

— Коли? — тихо запитала Тесса, яка якраз увійшла з кухні, тримаючи чашку з теплим каркаде. Її живіт став ще помітнішим — сім місяців, але очі були різко уважні.

Ерік не відповів одразу. Потім сказав:

— Мене колись тестували на реакцію до ізоляції. Увімкнули запис, де подібний голос коментував кожну мою думку. Але… я думав, це було змодельовано. А тепер…

— Тепер це, схоже, було частиною чогось значно більшого, — прошепотіла Лея, переглядаючи відео знову. — Дивіться… те, що рухається. Воно без рис. Без емоцій. Але рухи — точні. 

Немов… занадто людські.

— Серія K, — промовив Тео, і слова повисли в повітрі, як краплі бензину перед полум’ям. — У записі згадується саме вона. Досі — лише міф. Проєкти, які так і не мали пройти тестування. Але цей голос… — він зробив паузу, — він не запис. Він передає.

У цей момент з коридору пролунав стогін. Тонкий, але не схожий на біль — радше на відразу. Векс стояла, тримаючись за стіну. Обличчя її зблідло, очі розширились.

— Мені… погано. Я знову нічого не відчуваю. Ні спеції, ні сири… Але є щось ще. Тепло. Воно… огидне.

— Що значить — огидне? — Тео кинувся до неї, тримаючи її за плечі. — Ти любиш тепло! Ти завжди любила корицю, чай, мої обійми…

— А тепер… — вона заплющила очі, — воно… тисне на мене. Немов хтось намагається переписати мене зсередини.

— Це не просто наслідки, — пробурмотіла Лора, яка досі мовчала. Вона стояла біля вікна, наче щось намагалася розчути у повітрі. — Це сигнал. Він не просто був. Він є. І він шукає нас.

— Кого саме — нас? — Вирій підійшов ближче.

— Тих, хто вижив.

Ерік уже сидів у кріслі, але в його очах було те саме — страх. 

Не поверхневий. Глибокий, кістковий.

— Якщо це справжня серія K… вони не шукають, щоб вивчити. Вони шукають, щоб стерти. У них — місія. Вони — код, що не має сумніву.

— І цей код уже поруч, — тихо сказала Лея.

І тоді… монітор знову мигнув. Виплив фрагмент — з розмови, що її Тео вже не запускав:

«Ініціація K13 підтверджена. Ціль: емоційне джерело. Локалізація: зона агентства. Зачистка — розпочата.»
Усі завмерли.

— Агентство… — прошепотала Тесса. — Ми вже всередині цієї гри, так?

— Глибше, ніж думали, — відповів Тео. — І гра… не має стоп-кнопки.