Розділ 40 — «Код, що не мав народитись»; 40.1 - Порожнеча замість минулого

Після ювілейної ночі агентство потроху поверталося до звичного ритму. Але повітря вже не було таким самим. У ньому щось змінилося. Немов би спалах свята прикрив лише обгорілу порожнечу.
— Здається, усе на місці... — Тео поправив картонну коробку з прапорцями, зиркнув на Лєю. — Принаймні зовні.

— Усередині теж, — кивнула Векс, заходячи до холу. — Хоча... не все пахне, як раніше.
Першою це помітила Лея. Вона йшла темним коридором до архівного відсіку, коли відчула: не шум, не рух — а саме відсутність. Повна. Як порожнеча у склянці, яку щойно хтось випив.

— Вирій, — сказала вона тихо в комунікатор, — у нас проблема.

За кілька хвилин команда вже зібралась у головному архіві. На екрані — мерехтливе повідомлення: Архів. Стан: стерто.

Тесса зупинилась біля панелі керування. Вогники моргнули й згасли.

— Систему ніби хтось… відкотав.

— А де архів? — Ерік уже стояв біля головного терміналу. Його руки рухались швидко, впевнено. Але чим далі, тим більше він хмурився. — Тут... нічого. Жодного файла, пов’язаного з М.

— Ти ж сам все дублював! — вигукнула Тесса. — Я особисто бачила, як ти вшивав резервну копію в локальний модуль.

— Він… порожній. Наче не просто видалено. Наче воно ніколи не існувало.

Вирій мовчки опустив руку до своєї кишені — де колись тримав флешку з останнім записом М. Порожньо.

— Стерто з усіх рівнів, — сказав тихо. — Навіть… із мене.
Тим часом Лора стояла мовчки. В її зіницях тремтіли відбитки кодів. Її пальці смикались, ніби в танці. Потім вона заговорила — не до когось, а наче у простір:

— Вони прокинулись.

— Хто? — Вирій зробив крок до неї.

— Всі, кого ви не встигли створити. Всі, хто лишився у тінях. Вони не мають облич, але пам’ятають свої контури...

Вона шепотіла, але голос звучав, як ехо, що вібрувало у стінах.

— Лора, — звернулась Лея, — ти щось чуєш?

— Не щось. Когось. І він під нами.

Всі завмерли.

На нижньому рівні, за сервісним ліфтом, відчинилась технічна 

шахта. Вирій, Тео і Лея рушили першими. Підлога — наче подряпана зсередини. Ледве чутний шепіт збирався в слова:

— Нуль. Ключ. Код. Злам.

Один із люків — відчинений. А за ним — покинута капсула запуску. Її сенсори миготіли, хоч системно всі об'єкти давно були переведені в режим сну.

— Це... стара капсула, — прошепотіла Лея. — Але хтось її щойно активував. І… не записав лог запуску.

— Цього не може бути, — Вирій торкнувся панелі. Його пальці здригнулись. — Або може.

У повітрі піднявся тонкий чорний дим. Він виходив крізь тріщину у стіні, як тінь із чужого світу. І в ньому — звук. Мов шелест тисячі голосів, злитих в один.

Шепіт:

— Відчути — слабкість. Пам’ять — вірус.

Тесса на секунду зупинилась, торкнувшись живота.

— Цей шепіт... він відлунює. Як ніби... всередині.

— Це заражена зона, — сказав Ерік, знову витягнувши аналізатор. — Але не вірусом. Кодом. Я не знаю, як, але він біологічно активний.

Векс хитнулась.
— Це той самий запах… стерильність, як у першій лабораторії. Тільки з домішкою... іржі?

— І зламу, — промовив Вирій. — Ми не одні. І, можливо, ніколи вже не були.

Вгорі, на поверхні, Лора залишилась сама. Вона підвелася до вікна і поклала долоню на скло. Її голос — ледве чутний.

— Ви вже відчуваєте. K… пробуджуються.

І десь у підвалі мигнула червона лампа. Просто одна. Без звуку.

Світло. Пульс. Зона — жива.