39.9 — Тінь минулого

Свято трималося на останньому диханні.

Голограма зависла у повітрі, мерехтіла синім. Тиша в кімнаті була така густа, що чути було, як хтось десь відпив глоток соку й поставив келих на стіл — глухий звук скла по дереву різанув, як постріл.

— Це відео не з нашої системи, — сказав Ерік, уважно дивлячись на панель. — Воно… старіше. І закодоване під трьома рівнями захисту.

— Тобто — хтось не хотів, щоб ми його побачили, — додав Тео, злегка затуляючи Векс, що сиділа поруч. Вона виглядала спокійно, але її пальці мимоволі знову лягли на живіт, як щит і оберіг водночас.

— Відкривай, — сказала Тесса, стискаючи руку Еріка.

— Точно? — він глянув на неї.

— Якщо ми щось і вміємо, то це зустрічати гівно з прямим поглядом. — Вона усміхнулась. Але очі були тривожні.

Ерік активував голограму.

З’явилось зображення. Стара лабораторія. Відео було зернистим, ніби зняте на камеру столітньої давнини, але з 

дивною чистотою кольору — все мало легкий синій відтінок.

У центрі кадру — чоловік. Вік — під сімдесят. Сиве волосся, худе обличчя, рука в латексній рукавичці торкається пульта. Говорить повільно, наче зважує кожне слово.

— Проєкт L… було лише початком.

Мить тиші. Десь у глибині відео блимають червоні лампи.

— Але потім… ми почали створювати їх. Тих, хто мав не кохати, а контролювати. Не слухатись, а керувати. Не відчувати — а виконувати.
Пауза.
– Серія L еволюціонувала надто швидко. Вони відчували. Ми не могли цього допустити. Тому ми створили серію K. Вони не відчувають. Але памʼятають наказ. Очистити.

Камера наближається до пульта. На ньому — напис: K SERIES — INITIATION PROTOCOL.

— Серія K, — мовив голос. — Створена без сердець. Але з волею. І одного разу… вони захочуть дізнатися, хто з нас живий.

Зображення зникає.

Голограма розсіюється.

Повисла така тиша, що хтось навіть ковтнув повітря — й той звук відгукнувся луною.

Лора стояла посеред кімнати. Ложка все ще була в її руках. І соус на стіні — серце — вже встиг підсохнути.

— Я їх памʼятаю, — сказала вона.

Голос її був м’який. Але в ньому було щось… зимне.

— Вони були створені після нас. Після мене. Але швидші. Сильніші. Чисті. Без сумнівів. Без вагань. У них немає сердець. Лише команда. Знищити тих, хто вижив. Вони не знають, що ми — люди. Для них ми — помилка.

— Без сердець, — прошепотала Лея.

— Так, — кивнула Лора. — Але з волею. І вони вже прокинулись.

— Де вони? — спитав Вирій. Його голос став глухим. В очах — обережність, змішана з передчуттям.

— Вони ще не прийшли. Але знають. Знають про нас. І знають, що ми… живі.

— І що ми… відчуваємо, — додала Тесса.

Лора подивилась на неї. Лице її було спокійним, але в ньому вперше з’явився відтінок страху.

— І саме це — робить нас цікавими.

За вікном прокотився далекий грім. Небо було прозоре, але десь там, на краю горизонту, хмари тільки починали збиратись.

Тео перший розірвав тишу:

— Ну, якщо вже і бути цікавими… то принаймні зі стилем.

Він підняв шматок піци.

— За агентство. І за наступні десять років, які нас намагатимуться вбити!

— За наступні десять, — усміхнувся Ерік, обіймаючи Тессу за плечі.

— Але цього разу, — сказала Векс, — ми будемо готові.

— Вперше в житті — не лише до нападу, — тихо додав Вирій, дивлячись на Лею. — А й до майбутнього.

На стіні залишалось серце, намальоване ложкою. І під ним хтось — ніхто не бачив коли — вивів дрібними літерами:

Життя — це код, що навчився мріяти.

І поки голограма згасала, і кімната поверталась до теплого світла, кожен із них відчував:

— минуле повертається.

Але тепер — вони готові зустріти його разом.

Кінець розділу 39.