39.8 — Новий початок

Уламки ще не прибрали. Пахло димом, розігрітою електронікою, паленою ізоляцією… і свіжоспеченою піцою.

Так, попри все — піца вижила.

Лея сиділа на підвіконні з запиленим тостовим келихом з якогось незрозумілого полімеру. Поруч — Вирій, чоло якого ще тримало подряпину з тунелю, але очі сяяли — спокійно і глибоко.

— Якщо після цього всього я не маю права на шматок з чотирма сирами, то де ж тоді справедливість у світі? — буркнув Тео, виймаючи з духовки протвінь.

Векс, уже в чистій сорочці після перевдягання (бо попередню забризкало маслом і... чимось іще), сіла поруч із ним і шепнула:

— А я думала, ти скажеш щось романтичне.

— Це і є романтика. Сирна. Чиста, беззахисна, як моє серце, — він підморгнув. Векс засміялась — уперше за весь день по-справжньому.

У центрі кімнати Тесса намагалася знайти правильні слова. У руці — келих без напою, зате з кольоровим блиском по краях. Ерік стояв позаду неї, однією рукою обіймаючи за талію, іншою — торкаючись її живота, ніжно, уважно, ніби слухав новини від дитини напряму.

— Ну… — почала Тесса, — спершу я хотіла сказати щось героїчне. Про перемоги, подвиги і оте все. Але тоді згадала, як я сьогодні кричала, кидала в стіну тарілку і, здається, випадково ледь не назвала Лору вбивцею. І зрозуміла…

Вона глянула на всіх. У кімнаті стояли вони: посічені, побиті, втомлені, із тріснутими окулярами, з запиленими плечима, із темними колами під очима — але сміялись, торкались одне одного, стояли разом.

— Ми — не агенти ідеальності, — сказала вона. — Ми — агенти реальності. І це значно крутіше.

Келихи піднялись.

— За реальність! — сказала Векс.

— За піцу, — додав Тео.

— За нас, — промовила Лея.

Вирій кивнув. А потім, тихо, щоб чули лише Лея і, може, трохи Всесвіт:

— За те, що навіть код може вибирати серце.

У кутку кімнати Лора стояла на колінах перед коробкою, яку колись доставив Фердинандо — тим самим кур’єром, що зник у другому розділі, але залишив коробку з ложкою. Вона витягла її — неоново-блискучу, з вигравіруваним символом: гілочка базиліку, обвита мікросхемою.

Лора підійшла до стіни, змахнула залишки пилу та сажі. Потім — занурила ложку в червону пігментовану суміш (то був соус — ніхто не зрозумів, коли і хто його встиг зробити), й акуратно, повільно, ніби розписувала скло життя, вивела серце. Просте, нерівне, але яскраве.

— Це… — прошепотіла Лора. — Я теж хочу залишити слід.

— Ти вже залишила, — сказала Лея, підходячи ближче. — Просто ми тепер його бачимо.

У цей момент із голографічного проєктора замиготів сигнал. Тиша впала раптово. Усі глянули вгору. Синій індикатор світився. Коли система так блимає — значить, щось залишилось незакритим.

— Що це? — Тео поставив свою піцу.

— Здається… — Ерік наблизився, — ми ще не дочитали кінець повідомлення від М.

У повітрі засвітилось продовження. Лора обернулась, її очі — великі, як перед бурею.

— Це не його слова, — прошепотіла вона. — Це… інше.

Поки голограма починала відтворення — пульс усіх злегка підскочив.

Бо на цьому святі вже навряд чи хтось чекав подарунків.

Але дарунок з минулого — от він, надходить.
І свято вже не здавалося таким завершеним.