39.7 — Визнання і прощення

Запах диму повільно витіснявся запахом... кориці. Хтось запалив стару свічку — і це виглядало як ритуал очищення.

На кухні, серед зруйнованих шаф і поплавлених ложок, стояли тіні. Тремтячі, мовчазні, але живі. І все ще разом.

Лора сиділа на підвіконні, з ноги спадала біла стрічка. Вона мовчала, дивлячись у темряву за вікном — там ще дихала система, ще світилися уламки коду.

До неї підійшла Лея.

— Я знала, що ти не привид, — м’яко сказала вона.
Лора навіть не поворухнулась. Лише запитала:

— Але ти мене все одно боїшся?

Лея трохи помовчала. Потім сіла поряд, підібгала ноги, як робила в дитинстві, коли слухала улюблену пісню.

— Ти — біль. Але той біль, що став свідомістю. Я тебе… не зневажаю.
— Ти заздриш мені? — ледь чутно, зовсім без докору.
— Ні. Але я думала, що мене обирали. А тепер бачу — нас усіх кодували з потреби. А любов… вибирали ми самі.

Лора повернула до неї голову. Усміхнулась уперше по-справжньому — не штучно, не глюком, не протоколом.
Її очі стали теплішими.

Поки в лабораторії накладали повʼязки й знімали дані з постраждалих серверів, Тесса сиділа біля резервного архіву, спершись на холодну стіну. Дихала рівно, але очі були затуманені.

Архів був врятований. І тепер — вона.

Ерік кинув погляд на проблискові вогні серверів і рушив до Тесси. Там, де його потрібніше. Присів поруч. Торкнувся її плеча.

— Іноді я… хочу все забути, — прошепотів. — Забути клонів. 

Біль. Навіть… тебе. Бо так легше дихати.

Тесса не відповіла одразу. Її рука повільно лягла поверх його.

— А я хочу памʼятати. Навіть біль. Бо тоді я жива. А ще — з тобою.

Тиша між ними вже не була тяжкою. Вона дихала. Вона була жива.

У вентиляційній шахті, повз уламки проводів, Тео і Векс присіли на уламку панелі. У Векс — подряпане плече, але вона сміялась. Сміх звучав, як музика після аварійної сирени.

— Ну, скажи мені, що це був план, — хрипко проказала Векс.

— Звісно. Я завжди планую катастрофи. Особливо з твоїм участю, — Тео підморгнув. — Бо тільки так я маю шанс тебе зловити.

Вона хитнула головою і раптово притислась до нього. Її вагітний живіт був теплим, рухливим. Як життя саме.

— Не відпускай, — прошепотіла вона.

— Навіть якщо вибухає все? — він усміхнувся, обіймаючи її міцно.

— Особливо тоді.

У кутку Лора стояла й дивилась. А потім — усміхнулась. Не як алгоритм. А як… дівчина. Жива.