39.4 — Підозра і зрада

У серверній пахло озоном, металом… і ще чимось — знайомим, але не з цього часу.

Тео заходив обережно. У руці — маленький пістолет, модифікований під шумозаглушення і плюшевого єнота, який завис на дулові, — подарунок від Векс. Але зараз він був не для жартів. Він чув, як щось клацало. І шепотіло.

Вона стояла перед центральним сервером, ніби розмовляла з ним. Її сукня переливалася пульсуючим світлом, як тканина, виткана з глюків.

— Сюрприз. Серверна закрита для гостей, — сухо кинув Тео, піднімаючи пістолет.

Лора повільно повернулась до нього. Її очі були чистими. Занадто.

— Я не шкідлива. Але в мені є ключ. І він — болючий.
— Тоді чого ти нишпориш біля ядра?

— Бо шукаю себе. Своє дитинство. Те, де я не злам, а просто — запит. На любов. На відповідь.

— Глибоко. Але трохи крипово, Лоро. Ти казала, що прийшла за собою. Але виглядає, що прийшла — до нас. І не з порожніми руками.

Вона не відповіла. Її пальці торкнулись панелі, і сервер злегка засвітився зсередини. Тео миттєво зреагував:

— Руки звідти! Або я зроблю тебе голограмою спогаду!

— Я вже ним є, — тихо сказала вона.

У головному залі було напружено. Векс сиділа з Вирієм і Лєєю, Тесса поруч з Еріком. Але всі якось… мовчали.

Поки Тео не повернувся.

— Вона була у серверній. Лазила по ядру, наче це її особистий архів. Я все бачив!

— Я лише шукала… пам’ять. Мене. До вас. — Лора з’явилась у дверях так тихо, що навіть тінь її не встигла впасти першою.

— Нам треба поговорити. Без неї. — холодно кинув Ерік.

Погляди різко звернулись до нього.

— Еріку?.. Ти… знаєш її? — спитала Тесса, в якій прорізався той особливий тон — м’який, але смертоносно точний.

Ерік мовчав. А потім зітхнув. Голосом, в якому — втома, страх, провина.

— Вона… допомогла мені вижити. Тоді. Після вибуху в будівлі, де пан Ратон схопив N-кухаря, і вони вдвох загинули. Коли я був між. Коли не знав — чи я ще я. Вона з’явилась у моїй голові. А потім — фізично. Вона лікувала. Але…

— Але що?! — Тесса різко підвелась, схопившись за живіт. Векс одразу кинулась до неї, обережно тримаючи за плече.

Ерік опустив голову.

— Але водночас… вона запустила сигнал. Сигнал до системи. Від мене. Я… не знав. А коли дізнався — було пізно.

— Ти що, злив нас?! — Тео підскочив, — А ти ще мене звинувачував, коли я забув поставити пароль на скриньку з шоколадом! А ти, виявляється, сигнал!

— Я не зливав! Вона просто… знала, куди тиснути. І в мені не було сил чинити опір.»
— Бо частина тебе — з неї, — сказав раптом Вирій. Тихо. Порожньо. Його очі були холодні, як спогади, які не просили згадуватись.

— І в мені, мабуть, теж. Бо її код… резонує. Усередині. Щось… пробуджується.

Лея глянула на нього. Різко. Болісно.

— Що ти маєш на увазі?..

— Що вона — не просто частина системи. Вона… була нами. До нас. І ми — не єдині. Не перші. Не останні.

Лора підійшла ближче. І прошепотіла:

— Я — прототип. Але не любові. Я — тригер. А тепер — пробудження наближається.

І тоді, в повітрі, щось клацнуло. Як замок. Як код. Як двері до чогось, що мало би лишатись зачиненим.

Сервер запищав. Голограми мигнули.

І голос. Хрипкий, синтетичний. Але знайомий:

«СЕРЦЕ ПРОКИНУЛОСЬ»

Лора відступила до центру кімнати. Її тіло засвітилось зсередини. Вогнями старого коду. Тканина сукні почала пульсувати.

— Вона активує щось! — закричав Тео.

— Щось… або когось, — буркнув Ерік, хапаючи з-під столу свій електро-арбалет.

— Готуємось! — крикнув Вирій, встаючи поруч з Леєю. — Щось приходить. І це… вже не просто спогади.»