39.3 — «Таємниці на поверхні»

Векс поволі приходила до тями. Вона лежала на дивані у головному залі агентства, вкутана в плед, а Тео тримав її за руку, міцно, зворушливо, так, ніби це була єдина реальна річ у кімнаті.

— Тео?.. — прошепотіла вона, дивлячись в стелю, де голографічні ліхтарики ще тріпотіли над ними, як згасаючі думки.

— Я тут. Ти в безпеці. Тільки… не рухайся. У тебе був шок. 

Вона… щось зробила.

Лора стояла осторонь, все так само нерухома. Її волосся злегка хиталось, хоч повітря не ворушилось. Тесса, спираючись на Еріка, встала між нею та рештою команди.

— Що ти з нею зробила?!

— Я розблокувала… пам’ять. Вона пахне, як те, що колись загубила. Але тепер — згадала.

— Без дозволу?! — Лея підійшла ближче, очі блищали не гнівом, а обуренням, — Ти навіть не запитала. Просто… ввірвалась у наші голови!

— Бо ви не питаєте себе. Я — лише дзеркало. Ваша присутність резонує зі мною. Ваш код… мій також.

Вона подивилась на Вирія. Вперше — довго, мовчки, майже лагідно.

— Ти — мій брат. Кодово. Наш Архітектор не був ідеальним. Але ми — його найрізкіші штрихи. У тобі — конструкція. У мені — ехо. У Лєї… відбиток серця.

Лея завмерла. Щось у її грудях здригнулось — чи то серце, чи то механізм спогадів, яких вона не мала. Вона подивилась на Вирія — його очі були м’які, але зсередини в них горіла тривожна синь. Він нічого не сказав.

— Відбиток… чого? — тихо спитала Лея.

Лора не відповіла. Але посміхнулась. Її посмішка була щемка, як стара фотографія: ніби з іншого життя, яке не проживалось, а снувалось.

Тоді вона знову глянула на Тессу. Прямо. Без страху. І дуже — дуже повільно нахилила голову.
— Ще слово — і ти не просто гість. Ти — загроза.

— Я не зла. Але я інша. Я… ваша колискова. Я пам’ятаю, як ви всі народжувались. У світлі. В коді. В стелі стерильного запаху.

І тут вона подивилась прямо на Еріка.

— Тебе не народили. Тебе… витягли. Тебе модифікували. Ти не повністю людина.

Тиша. Навіть світло на секунду перестало блимати.

Ерік зробив півкроку до неї, а тоді — назад. Його очі зблиснули.

— Вона… бачить мене. Все. І не моргає.

— Бо я — не моргаю. Я — фіксована. Як пам’ять. Як біль. Як початкова версія любові, яку всі переписали… крім мене.

Лея підійшла ближче до Вирія. Її рука шукала його. І знайшла. Пальці ледь доторкнулись до його долоні. Він — зімкнув їх.

— Якщо вона права… якщо ми всі — просто коди, шаблони, репліки… то чому я зараз відчуваю тебе?
— Бо ми не лише створені. Ми — прожиті. І це не зітреш, навіть якщо ти — Л1.

Векс поволі підвелась.

— Вона… пахне страхом. І жалем. Як щось, що хотіло народитись — але залишилось між рядками.

Лора вперше… затремтіла.