39.2 — «Несподіваний гість»

Вона не ступила — вона ніби виплила у простір, де ще кілька секунд тому було тепло піци, дитячі обійми та запах гелевого щастя. Тиша навколо не лягала, а присідала на плечі кожному з присутніх, як би готуючи їх спини до ваги несподіваного.

Вона була... неправдоподібна.

Суцільна сукня, зіткана з блискіток і світлотіней, огортала її наче нічний серпанок. Волосся — довге, сріблясте, немов лінії коду, що потекли з голови, оплітаючи плечі. Очі — чорні, без зіниць, глибокі, як тунелі між вимірами. Коли вона кліпала, здавалося, світ блимає разом із нею.
— Я не за злом…— її голос був шепіт. Той, що чується не в вухах, а десь між ребрами.
— Я прийшла… за собою.

Тео першим прокашлявся і, не відриваючи погляду, прошепотів:

— Ну… принаймні не з бензопилою.

— Тео! — Векс смикнула його за рукав. Її зіниці розширилися: не від страху, а від незрозумілого… розпізнавання. — Я її… десь відчувала. Але не пам’ятаю де.

Вона — дівчина у світлі — пройшла повз них, ніби знала маршрут. Її пальці ковзнули вздовж книжкової полиці, не торкаючись жодного предмету, але залишаючи за собою тонку хвилю легкого дрижання в повітрі.

— Ти… знаєш нас? — Вирій сказав це рівно, але в його голосі вперше за довгий час прозвучала… дитяча нотка. Ніби він запитував когось, кого міг назвати родичем, хоч і не розумів, як це можливо.

Дівчина зупинилась і повільно обернулась. Її погляд ковзнув по ньому, і щось майже невидиме — мов тонкий промінь — торкнулося його грудей.

—Ти — мій брат. Кодово. Не генетично. Але… у нас один батько.

Лея підняла голову.
— Архітектор?

— Так. І — ні. Він створив нас. Але не пояснив, для чого. Мене він залишив. Як недописаний файл. L1.

— L1... — Лея повторила, як ехо. — Ти — перша?
— Я — нульова. Ти — сьома. Але тебе створювали з надією. А мене — з цікавості. Тебе — з любові. А мене...

Вона замовкла. Лише вітер, який не повинен був бути у приміщенні, раптом торкнувся голограм на стелі.

Ерік підійшов ближче, інстинктивно затуляючи Тессу. Його погляд був різкий, відточений — він аналізував її, ніби ціль. Але його голос... захитався:

— Ти... дивишся... так, ніби...

— Ніби знаю тебе цілого. — Лора схилила голову. — Навіть те, що ти не сказав Тессі. Навіть твої альтернативні вибори. Я бачила, як ти стоїш на порозі дверей, які не відкрились. І як кричиш, коли вона зникає. Я бачила всі твої ‘а що, якби’.

Ерік побілів. Його рука судомно стиснулась.

Тессі вистачило одного кроку, щоб опинитись між ними.

— Не чіпай його. Не маєш права рити в чужих болях.

— Я не рию. Я відчуваю. Це не завжди добровільно. Іноді — просто… трапляється.

Вона підійшла ближче. Надто близько. Її пальці ковзнули повз Тессин живіт — але не торкнулися.

— А ти… впевнена, що твоя дитина — тільки твоя?

Пауза.

Тиша. Потім — вибух.

— Що? — це сказали троє водночас: Вирій, Лея й Тео.

Тессина спина вигнулась дугою. Її обличчя стало блідим, ніби кров на секунду залишила тіло.

— Не смій… Навіть…

— Я не стверджую. Я питаю. Адже вона з’явилась після контакту із системою. І система… пам’ятає тебе. Можливо — навіть… обрала.

— Це… — Тесса хитнулась. Ерік зловив її за талію.

— Досить. Не тут. Не зараз.

Лора повернулась до Векс, яка з усіх поводилася наймовчазніше.

— А тебе я пам’ятаю. Твій код… пахне. Як стерильність. Як той день, коли тебе забрали з першої лабораторії. Ти ще не плакала тоді. Ти тільки... дихала. Маленька.
— Не… — Векс заплющила очі. — Не кажи більше…

Лора підійшла до неї і торкнулась чола.

— Я — лише хочу повернути.

І в наступну мить...
Векс зойкнула і впала, як відключене світло.

Тео кинувся до неї. Її руки судомно сіпались. Зіниці були розширені до краю, і вона шепотіла: «Лимон... какао... стерильність... мама... стерильність...»

Лора відійшла на крок. Без виразу на обличчі.

— Це — правда. Вона давно була заблокована. Я лиш торкнулась.

Тео зціпив зуби. Його обійми навколо Векс стали лютими.

— Ще раз — і ти підеш не за собою. А за… гріхами.

Лора посміхнулась. Сумно.

— Я вже там.