Розділ 39 — «Ювілей на межі вибуху»; 39.1 — Підготовка до святкування

— Ну все, якщо ще раз хтось покладе ананас поруч з шинкою, я розплачусь. Але щасливо. — Тео тримав у руках тостер, схожий на дроїда-пенсіонера, і намагався зафіксувати його в кутку кухні так, щоб він світився як святковий ліхтарик.

— А якщо навпаки — ананас у середині шинки? — Векс, наполовину сидячи на підлозі, а наполовину — на власному животі, поправляла шнурівку навколо ніжок піцопічі. Її профіль світився теплою тінню вогню. На носі — сліди борошна, у волосся — шматок кольорової серпантинки.

— Теоретично... це злочин. — додала вона з посмішкою, що межувала між харчовим фанатизмом і вагітною втомою.

— Але естетично... — Тео підняв вказівний палець, — ...це теж злочин. Але стильний!

По офісу пахло гвоздикою, помідорами, шафраном, гелевими кульками, смаженими грибами і ще чимось, що можна було визначити лише як «вагітність у квадраті». Обидві — Векс і Тесса — носили вже своїх малюків так, наче вдвох будували нову цивілізацію. І, може, трохи будували.

— Ця гірлянда блимає не так, як інші… — Лея уважно дивилась на кут над портретом Пана Ратона, де одна з голограмних ламп мигала зі своєрідною нервовістю. — Вона ніби... рахує.

— Можливо, це просто інженерний бзік? — припустив Вирій, але підійшов ближче.
Він торкнувся панелі. Вогник погас. Але потім знову мигнув — рівно сім разів.

Лея завмерла. Її рука мимоволі потягнулася до голограми, але Вирій обережно зупинив її пальцями.

— Після М... залишки сигналів могли лишитись. Вони м’які, як фантомний біль. Не небезпечні, але... тривожні.

— Або — не лише фантомні, — прошепотіла Лея, вдивляючись у стіну. — «Я не впевнена, що ми зовсім самі.»

— «ей, не починай. Ми ж обіцяли собі хоч одне свято без зникнень, вибухів і кодових капсул. — Тео спробував звести очі вгору, але над ним висіла гірлянда, яка боляче шльопнула його по щоку.

— Це був знак, — прокоментував він. — Але я все одно не кластиму ананас. Заради вас, друзі.

У залі вже були розвішані старі фотографії. Те, як вони тікали з лабораторії. Як створювали піцу зі смаком блискавки. Як Вирій уперше усміхнувся (і Тео одразу зробив це фоном усіх моніторів). Як Тесса обіймала Лею у сніговому дворі. Як Векс і Тео облизували один шматок морозива з двох боків — бо «тренувалися до батьківства».

Тесса стояла перед проєктором. На долоні — крихітний аркуш, що вміщав її тост. Вона вже втретє змінювала останнє речення.

«Ми не знали, у що вплутуємось, коли відкрили це агентство. Але зараз я знаю точно:
...Ми стали родиною.
...Ми вижили, бо вірили.
...Ми кохали — і лишились цілими.
...Ми...»

— Ми… що? — тихо запитав Ерік, обіймаючи її ззаду і торкаючись губами до її вуха.

Тесса усміхнулась і відповіла:

— Ми ніколи не будемо звичайними. І я цьому радію.

Їхній живіт (один на двох, як жартував Тео) затанцював — і Тесса охнула, сміючись.

— Він знову як по сигналу. Щойно я роблю пафосну заяву — отримаєш удар зсередини.

— У нього чудовий ритм. Це ж майбутній детектив. — прошепотів Ерік.

— Або танцюрист. Або поет. Або...

— ...хакер, який зламає серце навіть М.

Двері на кухню глухо скрипнули.

Усі обернулись.

Тиша впала настільки густа, що навіть голограма над піччю, 

яка відображала кулінарні нотатки Вирія, раптом… стерлася.

На порозі стояла фігура.

Дівчина. Струнка. Бліда. Її сукня переливалась, немов створена не з тканини, а з вицвілих снів.

Очі — великі, чорні, мов би зібрані з нічного неба. Волосся — срібне, але живе. Її голос, коли пролунав, був як відлуння, що забуло повернутись додому.

— Я не за злом... — прошепотіла вона, дивлячись на кожного. — Я прийшла… за собою.