38.15 — «Дихання після грози»

Темні двері лабораторії, які ще кілька годин тому здавались вироком, розсудились майже беззвучно.

Повітря за ними — свіже, мокре, живе. Наче після великої грози, яка знесла старі страхи, змела пил забутих питань і залишила тільки… дихання.

Перше.

Справжнє.
Вони виходили повільно, ніби не хотіли порушити магію останнього моменту.

Перша — Лея.

В її очах ще світилась та сама м’яка, безумовна сила, якою вона обіймала М. Її пальці впевнено тримали руку Вирія. Не як обʼєкт підтримки — а як продовження її власної сили.

Вирій злегка стискав її долоню.

— Памʼятаєш, як я вперше спробував какао? — раптом прошепотів він.
— Ти тоді сказав, що це як обійми у кружці, — усміхнулась Лея.
— А тепер я думаю: це ти була тим какао.

Лея засміялась — по-справжньому, з гортанним переливом і маленьким схлипом радості. І вперше не ховалась за аналізами, логікою чи алгоритмами. Просто сміялась.

Позаду йшли Тео і Векс. Вона тримала його під руку — щільно, з тією ж люттю, з якою колись захищала свої спогади про запахи. Але тепер — не для захисту. А для того, щоб не загубити те, що нарешті повернулась до неї.

— Знаєш… — Векс вдихнула глибоко, ніс її здригнувся. — Я знову чую тебе.

Тео підморгнув, а тоді торкнувся пальцем її носа:

— Сподіваюсь, я не пахну панікою. Бо я дуже нервував, коли ти забула, як я пахну.

— Ти пахнеш домом, дурнику, — вона підстрибнула і поцілувала його в скроню. — І трохи… ананасовою жуйкою з дитинства.

— А ти — революцією і какао, — шепнув він.

Останніми йшли Тесса й Ерік.

Її рука лежала на животі — обережно, трепетно, як щось крихке, що тільки-но з’явилось.

Ерік торкнувся її пальців, не зупиняючись.

— Бʼється? — спитав тихо.

— Ще ні. Але я… відчуваю. — Тесса кивнула, й сльоза скотилась по щоці, зовсім без драми, як росинка, що обійняла листок. — Після того, як М зник, щось залишилось.

— Це щось — ти, — сказав Ерік. — А значить, воно справжнє.

Тоді він нахилився, обережно поклав руку на її живіт і прошепотів:

— Гей, малюче. Ми тут. І ми нікого не забудемо.

Над виходом — тонка, майже прозора голограма. Вона світилась неяскраво, ледь помітно, наче пульс в тиші. Але всі зупинились, коли прочитали напис:

«Ви не створені. Ви — обрані».

— Це... — почала Тесса.

— Його останнє слово, — закінчила Лея.

Поруч, під написом, на металевій стіні, якою колись текли імпульси системи, був залишений малюнок.

Простий.

Маленький.

Серце. Виведене чимось схожим на ложку. Ледь вигнуті лінії, трохи кривенькі, але справжні. Без фільтрів, без коду, без команд.

Просто любов, що залишилась.
— Це він? — запитала Векс.

— Ні, — сказав Тео. — Це ми.
— Всі разом, — додала Тесса.

Вони вийшли з лабораторії в тишу, де вже світало.
Перші промені сонця ковзнули по їхніх обличчях — ніби світ теж хотів торкнутись того, що вони пережили.

І в цьому світлі кожен з них… світився.

Не ідеально. Не симетрично. Але правдиво.

І коли вітер торкнувся їх — це було ніби хтось знову навчив світ дихати.

Бо тепер — у цьому світі — було серце.