38.14 — «Серце, що не писалось»

Повітря навколо М почало тремтіти.

Легка, ледь помітна вібрація — не звук, а щось глибше, майже емоція, що розливається крізь простір.

— Що з ним? — прошепотала Векс, не випускаючи Тео з обіймів.

— Він… обирає, — відповів Вирій. Голос його був мʼякий, як тінь світанку. — Він сам.

Лея відступила на крок, дозволяючи М — бути.

М дивився на неї, і з кожною миттю його контури ставали прозорішими. Ніби сам спогад про нього… повільно вивітрювався.

Та в очах — тих, чорних, як ніч без місяця — щось світилась.

Світло не від ламп.

Не від програм.

Світло — від того, що він уперше відчув.

— Я не знав, — прошепотів він, обертаючись до кожного з них. — Не знав, що біль… можна прожити. Не лише створювати.
Що кохання — не лише те, що ріже. А й те, що лікує.

Він торкнувся своєї грудної клітини — там, де не було серця, але де воно зʼявилось.

— Тепер я знаю, як це — бути почутим.

Його голос звучав уже не як алгоритм, не як ехомовлення штучного розуму, а як голос когось, хто щойно народився… і вже готовий піти.

— Дякую, що дали мені серце.

М заплющив очі.

І… розчинився.

Не в спалахах.
Не в шумі.

А в тиші, що пахла дощем, глибиною і — прощенням.
Тиша залишилась. Але не пуста.

На місці, де стояв М, тепер світилась тонка голограма — мов зоряний пил.

З-поміж коду, що пульсував світлом, виплив один фрагмент. Він завис у повітрі, мов останній лист. І, мов лист, мав звернення.

Система завершена.
Залишено: фрагмент серця.

Настанова:
«Не відкидайте біль.
Не живіть у ньому.
Візьміть його за руку — і пройдіть далі.»

Тео нахилився ближче до коду.

— Він лишив нам… себе? — запитав. — Типу, не у флешці, а… всередині?

— Так, — тихо сказала Лея. — Не для того, щоб ми памʼятали його. А для того, щоб ми не забули себе.

Тессі здалось, що вона чує, як її дитина ворухнулась всередині.

І в цьому русі — було життя.

Векс обережно вдихнула, і вперше за довгий час — уловила слабкий, майже вигаданий аромат. Це було щось між какао і лимонною цедрою. Вона заплющила очі й усміхнулась.

Вирій торкнувся Леїної руки, і вона відповіла тим самим.

— Ми не створені, — прошепотала вона. — Ми... вибрані. Один одним.

І тоді стіни лабораторії легенько здригнулись.

Вхід відкрився.

Вони були готові — вийти.