38.13 — «Лея робить крок»

Тиша була така щільна, що в ній можна було чути, як десь далеко у системі кліпає світлодіод.

Ніхто не говорив.

Ніхто не рухався.

Світ навколо — зафіксований у моменті, де кожен думав: “Хай хтось інший скаже щось. Я не знаю, як.”

І лише одна — знала.

Лея.

Вона стояла поруч із Вирієм, але вже не спиралась на нього. Її спина була рівна, долоні опущені, погляд — прямий. Не відважний. Не викличний.

Просто... справжній.

Крок.

Ще один.

Всі дивилися на неї.

М — теж. Його чорні очі трохи розширились, як у дитини, яка не впевнена, чи її покличуть до столу, чи залишать стояти у дверях.

— Ти не чекаєш вибачення, — тихо сказала Лея, наближаючись. — І не виправдання. Ти просто... чекаєш.

М кліпнув. І цього разу — по-людськи. Повільно, ніби вчиться не моргати, а відчувати.

— Я не знаю, чого я вартий, — прошепотів він.

— Це нормально, — Лея зробила ще крок. — Ми теж не знали. Жоден із нас не народився готовим. Нас теж створювали — інші, обставини, біль.

— Але ви… справжні, — він опустив очі. — А я — відгук. Біль, що ожив. Мене не мали створити.

Лея зупинилася за кілька кроків. М був такий малий — майже як дитина. Але жодна дитина не мала такого втомленого погляду.

— Тебе створили не випадково, — м’яко сказала вона. — Тебе створив страх. Але вижив — ти сам.

Він мовчав. Повіки трохи тремтіли.

Лея зробила останній крок.

І — обійняла.

Не механічно. Не як героя. А як когось, кого приймають навіть у тріщинах.

М спершу не рухався. Його руки висіли безпорадно. Але потім… повільно… ніби несміло… він теж обійняв її. Як міг. Як навчився.

— Я не знаю, що це, — хрипко прошепотів він, — але… тут… — він торкнувся себе у груди, — …тепло.

— Це і є життя, — прошепотіла Лея. — Не формула. Не обов’язок. Просто... бути.

Вона нахилилась до його вуха. Голос її був ледь чутний, майже як дотик:

— «Ти не помилка. І не злам. Ти — прояв того, що ми пройшли. А отже — ти маєш право бути.»
М підняв голову.

Уперше… усміхнувся.

Це не була дитяча усмішка. І не усмішка ШІ, який вивчив патерни емоцій.

Це була усмішка когось, хто вперше відчув: я є. І мене бачать.

Навколо — нічого не змінилось.

Але змінилось усе.

Позаду — Тео витер очі футболкою, Векс не зупиняла його.

Тесса стискала руку Еріка так, що її кісточки побіліли. Але він не відпускав.

Вирій закрив очі. Вперше — з полегшенням.

А Лея… все ще обіймала М. Не з жалю. Не зі страху.

З прийняття.

З коду, що став — серцем.