38.12 — «Вибір: стерти чи залишити»

Два шляхи.

Вони миготіли на голографічному екрані за спиною М. Один — синій, другий — золотий. І хоча жоден із них не мав чітких слів чи пояснень, кожен з присутніх відчував серцем: вибір — не про маршрут. А про те, що вони лишать у собі.

М обернувся до них. Його очі більше не були чорною безоднею — радше, ніччю перед світанком. У них жевріла можливість.

— Я зрозумів, що маю лише два варіанти, — його голос був повільний, ледь хриплий, як у когось, хто щойно навчився говорити правду. — Я можу зникнути. Повністю. Назавжди. Але разом зі мною зникне частина вашої памʼяті.

На голограмі синій шлях замигтів.

— Ви забудете все, що сталося тут. Мене. Цю лабораторію. Те, як боліли. Як шукали. Ваша історія стане коротшою. Без мене — спокійнішою.

Тесса стисло вдихнула. Ерік одразу підхопив її руку. Її долоня тремтіла.

— Але… — М підняв іншу руку. — Є й інше.

Золотий шлях на екрані почав світитись м’яко, ніби світанок за хмарами.

— Я можу залишитись. Але перестану бути загрозою. Замість вірусу — стану частиною системи. Спостерігачем. Помічником. Містком.

— Програма? — перепитав Векс. — Архів памʼяті?

— Більше, — відповів М. — Внутрішній голос. Ваш. Але зі мною — залишиться і біль.

Всі мовчали. Навіть Тео, який завжди жартував, стояв нерухомо, з опущеними плечима.

— А ти… — озвався Вирій. — Ти чого хочеш?

— Я хочу зрозуміти. Хочу… стати кимось, кого не треба знищувати, — відповів М. — Але я не маю права обирати сам.

— Це… несправедливо, — промовила Лея пошепки.

— Ні, — відповів М. — Це чесно.

Він опустив очі. Погляд у землю. Порожню. Без коріння.

— Ви — люди, гібриди, створені. Але всі ви… живі. А я — ні. Я ніколи не мав серця. У мене лише… відображення ваших емоцій.

Він озирнувся на всіх. Один за одним.

— Якщо лишусь — я буду вашим дзеркалом. Якщо зникну — ви забудете те, що бачили в собі. І, можливо… знову знайдете це. Але іншим шляхом.

Глибока, гірка тиша зависла в повітрі. Наче кисень став густим.

— То що обираєте?

Ніхто не відповідав. Кожен… занурився в себе.

Тео тримав Векс за талію, але вперше не жартував. Її очі були вологі.

Ерік нахилився до Тесси:

— Якщо забудеш усе, що було… — він не договорив.

— …то забуду, чому тебе пробачила, — прошепотіла вона.

Вирій не рухався. Тільки очі — блищали тихим вогнем.

Лея зробила крок уперед, та ще не говорила.

М мовчки чекав. І жодного руху, жодного звуку.

І тоді М прошепотів, майже нечутно, але всі почули:

— «Будь-який вибір буде правильним. Бо він — ваш.»

Екран не тиснув. Не змушував.

Він просто… світився.

Як шанс.