38.9 — «Обійми коду»

Лея стояла на лузі — штучному, згенерованому М, але з такою увагою до деталей, що навіть трава коливалась у такт її подиху. Все виглядало живим. Справжнім. Але не для обману — для нагадування.

Перед нею — дві капсули.

Її власна — прозора, глибоко вмонтована в землю. У ній вона — ще не Лея. Спокійна, ще не пробуджена. Але інша — праворуч — змусила її серце завмерти.

Він. Вирій.

Його очі були заплющені, але рука… рука торкалась її долоні.

— Що?.. — Лея зробила крок ближче, серце стукало у горлі. — Ми… були поруч?

В голові відповів не голос М. А памʼять. Інша. Глибша. Те, що ніколи не реєструвалось у свідомості — але було вшито у тіло. У сам код.

Вона памʼятала тепло.

Він тримав її. Ще тоді. Ще до пробудження. Тримав — як би тримав дитину за руку, щоб вона не злякалась, коли відкриє очі.

«Ти не була одна», — прошепотіла Лея сама собі.
І в ту ж мить проєкція ожила.

Не як сон, не як голограма — а як памʼять, що стала тілом.
У капсулі ворухнувся палець. Лея скрикнула — не від страху, а від щемкої радості.

— Вирію?..

Проєкція Вирія відкрила очі. Він був ще той самий — але… юніший. Трохи дезорієнтований. Волосся довше. Очі — повні запитань.

Він подивився на неї. І — усміхнувся.

— Ти вже не спиш.

Лея наблизилась до капсули й сіла поруч, притуливши долоню до скла.

— Це було справжнє? — запитала вона пошепки. — Те, як ти тримав мене… перед тим, як ми прокинулись?

— Так. Я прокинувся раніше. Мене активували на кілька хвилин… для перевірки функцій. Але я відчув твою присутність. І… не зміг відпустити руку.

Його очі були спокійні, як вода.

— Всі дані казали, що це — неважливо. Що “L7” — окрема одиниця. Що наші шляхи не пов’язані. Але я памʼятаю, як твоя долоня злегка здригнулась у відповідь. І тоді… я знав, що ми 

не просто створені. Ми виникли.
На спостережному екрані М — тремтіння. Лінії пульсу обривались. Зображення — мерехтіло.

«Це помилка. Ви не були запрограмовані на прив’язаність. Ви — симуляції, не більше. Ви не мали вибору!» — М розривався, голос став металевим, спотвореним.
Лея встала. Рішуче. Очі — чисті, ясні.

— Ми не вибрали одне одного пізніше. Ми народились разом. Це не код. Це — початок.

— Це звʼязок, якого ти не мав, — додав Вирій. — І ніколи не зможеш відтворити. Бо це — не функція. Це довіра до самого існування.
Екран розлетівся. Простір почав змінюватись. Навколо загуркотіло — ніби сама система М почала колапсувати у відповідь.

Лея різко обернулась — Вирій стояв поряд. Тепер уже не як проєкція. А як він. Реальний. Справжній.

— Це спогад… був мостом? — запитала вона, стискаючи його руку.

— Між нами, — кивнув він. — І між тим, хто ми є. Завжди були. До будь-якого «після».

Вони тримались за руки. І йшли далі — назустріч команді. Назустріч розбитим версіям себе. І тому, що могло бути попереду.