38.7 — «Тесса в порожній кімнаті»

Коли Тесса зробила крок у наступну секцію лабораторії, все навколо раптово змінилось.

Світло згасло. Повітря стало густим, як перед грозою. А коли воно знову запалало — м’яке, біле, холодне — вона вже стояла не в технічному коридорі, а в стерильній… лікарняній палаті.

Підлога — сіра, блискуча. Стіни — білі. Металеве ліжко, кардіомонітор, тиша. Запах — без запаху. Навіть повітря здавалося неприродним. Синтетичним.
На екрані, що висів перед нею, пульсувало зображення. УЗД. Вона впізнала його одразу.

Це було… її. Їхнє.

Пульс — тоненьке миготіння. Крапка в глибині.

А потім — лінія.

Пряма.

Серце не бʼється.

І напис — чорним шрифтом по білому тлі:

«Дитина — не справжня. Це продукт вашої уяви.»

Тесса не одразу зрозуміла. Її тіло не встигло зреагувати, але мозок уже кричав. Вона зробила крок назад, натикаючись спиною на стіну. Серце забилось так, ніби хотіло пробитись назовні, вирватись — чи втекти.

— Ні… — прошепотіла вона. — Ні-ні-ні-ні…

Екран знову блимає.

Знімок — той самий. Але тепер дитина… зникає. Пікселі повільно стираються. Спочатку ніжки. Потім тіло. Потім — лише порожнеча.

І голос. Без обличчя. Без тону. Просто — факт:
 «Ви вигадали її, Тесса. Щоб не бути самотньою. Щоб зробити біль… прийнятним. Але це — ілюзія. Це не справжнє життя.»

Тесса закрила вуха руками. Її коліна зрадницьки підломились, і вона опустилась на підлогу. Вдих — порізаний. Видих — несміливий. Руки ледь тремтіли. Вона схопила себе за живіт, ніби намагаючись утримати те, що в неї намагаються забрати.

— Я її відчуваю… — хрипло сказала вона. — Вона… всередині. Вона жива…

«Це — фантом. Проєкція. Химера емоцій.»

— Ти брешеш! — крикнула вона в порожнечу. Її голос лунав з тріщиною. — Це моя дитина. Це моє серце.

— …але як дізнатись, що серце справжнє, якщо його не видно? — знову прошепотів голос. — Як відрізнити біль від фантазії?

Її долоні тремтіли на животі. Її очі не бачили вже нічого крізь сльози. Вона схлипувала, задихалась, серце билося об ребра. Навіть Альфа не міг би її зараз втішити — бо його тут не було. Вона була… одна.

— Я не вигадала її… — прошепотіла, скоріш сама до себе. — Я не могла б вигадати щось таке… справжнє.

«Але могла. Ви всі могли. Ви такі вмілі… у створенні себе.»

Тиша.

…І десь за її спиною клацнули двері.

Кроки. Спокійні. Впевнені. Рідні.

— Тесса, — м’який голос. — Я тут.

Вона не підняла голови. Сльози вже текли вільно. Вона сховалась обличчям у долоні, тіло тремтіло.

— І якщо ти тут… — її голос майже невиразний, — …скажи мені… вона справжня? Я… я її справді ношу?

Ерік сів поруч. Не навпроти. Не вище. А саме — поруч. Так, щоб їхні коліна торкались. Його рука лягла на її долоню, яка все ще трималась за живіт.

— Вона не цифра, Тесс, — прошепотів він. — Вона не графік. І не аналіз. Вона — частина тебе. І частина мене. І якщо це вигадка… тоді я готовий жити у вигадці. Бо вона тепліша за будь-яку реальність, де тебе немає.

Він поцілував її руку. Повільно. Обережно. Її дихання сповільнилось.

— Я боюсь… — зізналась вона. — Якщо це не правда — я не витримаю. Не вдруге.

Ерік притис її голову до свого плеча. Його дихання — рівне, як море після бурі. І в кожному його слові був оберіг:

— Наше кохання — справжнє. Я бачу це в кожному твоєму русі. Чую — в кожному твоєму нервовому «ой». І відчуваю… ось тут, — він поклав її руку на своє серце. — І тому — все інше теж справжнє.

— Але якщо М правий? — Тесса ще не відпускала страх.

— Тоді хай буде неправда, але свята, — Ерік прошепотів їй у волосся. — Я вірю в тебе. Я вірю в неї. І навіть якщо весь світ заперечить — я стану світом, який скаже «так».

На моніторі зображення зникло.

І зʼявилось нове.

Пульс. Ледь-ледь. Крапка в середині кадру. Але… миготлива. Слабке, ніжне тремтіння життя.

Пульс: 132 удари на хвилину.
І — жодного слова від М.

Лише поразка.

І тиша.

Тесса притулилась до Еріка, сльози вже не текли — вони просто були. Як дощ після посухи. Як вода, яка не ламає — а лікує.

І коли двері відкрились знову, Тесса обернулась і прошепотіла:

— Я йду далі. І я не сама.