38.6 — «Вирій та шепіт Архітектора»

Коридор лабораторії був огорнутий глибокою тінню, яка, здавалося, поглинала кожен звук і навіть дихання. Відчуття стискало груди, а серце калатало, наче хотіло вискочити назовні. Стіни, холодні і гладенькі, наче штучний океан, що не мав ні дна, ні поверхні.

Раптом у повітрі прозвучав шепіт — немов голос, що долинав із минулого, повний образ і звинувачень. Голос, що лунав одночасно близько і так далеко, що здавалося — він розриває простір навпіл.

«Вирій… ти — помилка. Зайва пляма в моїй бездоганній схемі. Твоє існування — збій, який треба стерти. Ти — порожній код, якого не мало б бути.»

Слова розривали тишу, і кожне з них, мов холодний ніж, впивалося у душу Вирія. Його тіло здригнулося, а погляд звузився, наче він боронився від бурі, що розгорнулася всередині.

Усі присутні завмерли. Їхні очі вловлювали кожен рух, кожен відтінок емоції, що стримувався на межі.

Вирій стояв нерухомо, тримаючи себе в руках. Його обличчя — спокійне, майже холодне, але в очах вирувало щось інше — глибокий біль і прихований вогонь.

Він повільно підняв голову і промовив, звертаючись не до стін, а ніби прямо у серце самої лабораторії:

— Ти не мій батько, — його голос звучав твердо, і водночас зворушливо. — І ніколи ним не був.

Затишшя, ніби затягнулося. Лише їхні дихання стали чутніші, кожен з них відчував, як цей момент стає переломним.

— Але ти був причиною... — Вирій зробив крок уперед, якби долаючи невидимий бар’єр. — Причиною мого початку, моєї появи. І навіть якщо ти вважав мене помилкою — я став вибором.

Він спиняється, обертається до друзів, і в його очах відбивається вся сила волі.

— Вибором бути не просто програмою, не просто збігом алгоритмів, а бути собою. Бути тим, хто творить, хто бореться, хто живе.

Лея, відчуваючи всю глибину його слів, підходить ближче, кладучи руку на плече Вирія. Її погляд наповнений повагою і розумінням.

— Вперше... — її голос ледь чути — — ти справді показав, що у тебе є воля, що ти не просто механізм.

Вирій відводить погляд від стін і звертає його на своїх друзів, ніби збираючи їхню силу.

— Саме це і лякає їх найбільше, — тихо промовляє він, ніби це був найважливіший секрет.

Раптом голос знову прокинувся, на цей раз більш пронизливий і холодний, мов машина, яка раптово збилася з курсу.

«Ти — лише проект. Помилка, яку треба виправити. Ти не маєш права вибирати.»

Ці слова, мов холодний вітер, рознеслися лабораторією.

Вирій стиснув кулаки, зробивши крок назад, і подивився на друзів — на тих, хто став йому родиною, хто дав йому силу жити.

— Можуть називати мене помилкою, — промовив він, — але я обираю бути більше. Обираю бути тим, хто не зламається.

В цей момент у лабораторії почало мерехтіти світло, ніби сама система готувалася до нової фази — виклику, що прийде попереду.

Перед ними повільно відчинилися важкі двері — темний прохід, який запрошував рухатися далі.

Вирій повернувся до друзів і, злегка посміхаючись, спитав:

— Готові?

Лея зупинилася на мить, глибоко вдихнула і стиснула його руку.

— Завжди з тобою, — відповіла вона з упевненістю.

Тео, Векс і Ерік кивнули, в їхніх очах палала рішучість.

Разом вони зробили крок у невідомість, у світ, де вибір — це їхня найбільша сила.

І поки двері закривалися позаду, лабораторія мовчала, але знала: ця команда змінить усе.