38.5 — «Ерік проти себе»

Зала була холодною, мов порожній космос, і її напівтемрява огортала все навкруги, створюючи відчуття, що герої опинились у серці забутого сну. Легке синє світло мерехтіло від підлогових панелей, ніби живе дихання лабіринту, що дихало разом із ними. Кожен звук — крок, подих — лунав особливо гостро, немов кожен момент мав значення життя і смерті.

Тео і Векс увійшли першими, трохи напружені, але вражені водночас. Вони знали, що тут їм доведеться побороти не тільки зовнішні перешкоди, а й свої внутрішні страхи.

Перед Еріком розгорнулася величезна голограма, немов велетенське театральне полотно, де на очах відтворювався жахливий, майже неможливий для сприйняття спогад — або його варіація.

Тесса. Вона стояла посеред кімнати, охопленої полум’ям, її очі широко відкриті від страху і болю, її руки простягнуті до нього, немов прагнучи дотягнутися крізь час і простір.

— Ерік! — її голос лунко різав повітря, сповнений паніки й надії водночас. — Біжи! Я тут! Ти можеш врятувати мене!

Але в тій проекції Ерік — не міг. Його ноги мов зацементовані, рухи — повільні, як у важкому сні. Він спотикається, падає, підводиться, знову біжить — і знову не встигає.

Він — затримка, запізнення, тінь самого себе.

Він кричить у реальному світі:

— НІ! НІ! НІ! — і голос рветься, голосно розриваючи тишу.

Звук його крику ніби розбиває ілюзію — проекція зникає, наче розпливається в повітрі, і Ерік залишається на колінах, весь у пітній холодній поту.

— Це не правда, — ледь чутно каже він сам собі, але сумнів хитає його зсередини.

Тесса підходить ближче, її очі наповнені болем, але водночас і ніжністю, спробою підтримати.

— Еріку... — її голос м’який, але впевнений. — Це ілюзія. Це не ти. Не справжній ти.

Він відвертає погляд, ховає лице в долонях.

— Але якщо це... правда? Якщо у якомусь паралельному варіанті я провалився? Якщо я — той, хто не встиг? Той, хто зламав усе?

Тесса обережно кладеться поруч, торкається його руки.

— Слухай мене. У цьому світі, у цьому моменті — ти не тільки встиг. Ти врятував мене. Не раз. І не тільки мене. Ти завжди був поруч, навіть коли здавалось, що не можеш.

Вона глянула йому в очі, в яких бриніли сльози, але відчувалася сила.

— Ти пам’ятаєш, як я завжди казала, що поруч — це не тільки фізична присутність? Це відчуття. Довіра. Любов.

Ерік не міг відвести погляду. Він був зламаний і одночасно вразливий, ніби дитина, що вперше в житті отримала теплий дотик, що лікує рани.

— Я боюсь, — прошепотів він. — Боюсь, що одного дня мене не стане поруч. Що я знову запізнюсь.

Тесса м’яко усміхнулась.

— Ти помиляєшся. Я відчуваю тебе навіть тоді, коли тебе нема фізично. І це не магія. Це — правда.

Вона взяла його руку і стиснула її.

— Ти для мене не просто захисник. Ти — моя опора. І я знаю, що разом ми сильніші за будь-які страхи.

Ерік уперше за довгий час посміхнувся — хоч і сумно, але щиро.

— Ти повернула мене до життя, — сказав він, голос трохи тремтів.

— Ні, — відповіла вона з усмішкою, — ти сам вибрав повернутися. Я лише нагадала тобі, ким ти є.

У цей момент з глибин коридору долинув тихий, майже невиразний шепіт. Голос — з минулого, холодний і віддалений, але пронизливий:
— Вирій? Ти тут?.. Чуєш мене?..

Вирій, що стояв трохи в стороні, застиг. Його очі звузились, і на лобі з’явилась зморшка.

Всі відчули, як в повітрі застигла напруга, ніби час на мить зупинився.

— Це голос Архітектора, — тихо промовив Ерік. — І він звертається не до нас…