38.4 — «Векс і лінія зламу»

— Тео…

Векс зупинилась посеред коридору. Її зіниці розширились, а обличчя втратило барви так, ніби хтось вимкнув контраст усього, що робило її — нею.

— Тео… чекай…

Він розвернувся. Помітив, як вона завмерла. В повітрі ще вібрував їхній спільний сміх, як теплота після обіймів — але вона стояла, мов зацементована, вдихаючи повітря, ніби намагаючись щось… спіймати.

— Що трапилось?
Вона вдихнула ще раз. Глибше. Але нічого не прийшло.

— Нічого не пахне, — прошепотіла вона. — Взагалі.

— Може, тут вентиляція…

— Ні, — перебила вона. — Ні. Тео, я нічого не відчуваю. Ні кориці. Ні озону. Ні тебе.

Паніка наростала, як звук у вухах. Векс сіла навпочіпки, обхопивши себе руками.

— Я не відчуваю себе, Тео. Я… я не можу згадати, як пахне какао. Як пахне ти. Як пахне... мій дім у дитинстві. Де запах смажених яблук, пилу, лимону… він був в мені!

Тео опустився поруч. Його пальці торкнулись її плеча. Обережно.

— Це якась пастка, Векс. Я тут. Ти тут. Ти — справжня.

Вона глянула на нього. Очі блищали не від сліз — від абсолютного розламу всередині. Вона розсміялась. І то був не її сміх — а нервове хрипке щось, що боліло на слух.

— Я? Справжня?! Я — справжня, коли нюхаю! — викрикнула вона. — Коли відчуваю аромат щастя. Твого парфуму. Коли я нюхаю і згадую, ким я була. Без цього… я хто? Просто оболонка з якоюсь голосною інтонацією?

— Векс, — Тео прошепотів. — Дай мені руку.
— Навіщо? В тебе є запах? Бо в мене — ні! — Вона стиснула скроні. — Я навіть не знаю, яким був аромат першої любові! Як пахне сонце після дощу! Я не можу згадати запах нової книги… або старої футболки, в якій ти вариш свою недосільовану пасту з шоколадом!

Тео не відповів.

Він просто зняв свою футболку — ту саму, в якій був щойно. І простягнув її їй.
Промовчав.

Векс глянула на нього, потім — на тканину. Повільно взяла. Піднесла до обличчя.

…і вдихнула.

Мить.
Друга.
Пауза, в якій могло не бути нічого — або все.

А потім — її груди здригнулись. Вона втягнула повітря ще раз, глибше. Очі розширились. Руки затремтіли.

— Це… — прошепотіла вона. — Це… ти.
Тут соус. І кава. І трохи, вибач, поту. Але це ти.

І вона розридалась.

Без стримувань. Без маски. Без іронії.

— Я ще тут, — схлипнула вона, затискаючи футболку в руках, як дитина ковдру. — Я ще памʼятаю. Я… ще можу.

Тео обійняв її. Не як герой. Як той, хто тримав щось важливіше за серце.

— Ти — більше, ніж запах. Але він — частина тебе. І якщо хтось хоче стерти тебе, то буде мати справу зі мною.

— Ти завжди такий… — прошепотіла вона, ховаючись у ньому. — Теплий.

— Це піт, не романтика, — буркнув він, але не відпустив.

— Знаю.

І поки її тіло ще здригалось, а повітря наповнювалось згадками, одна думка пульсувала в ній чітко:

 - Я жива. Я пам’ятаю. Мене не стерли. І не зламають.

— Тео… Векс… — гукнула Тесса з-за повороту. Її голос був низький, тривожний.
— Йдіть сюди. Швидко.

Вони зірвались з місця.

Бо в наступному залі… Ерік стояв на колінах.

І дивився на образ Тесси, яка гинула у вогні.