38.3 — «Мій код — моя тінь»

Голограма тремтіла в повітрі, як жар під тонким шаром пилу. Вона дихала — холодом. Звуки всередині лабораторії стишились, ніби сама система чекала.

Темний Тео ступив крок уперед.

Інший. Схожий. Але… без барв.

Костюм без плям від соусу. Волосся ідеально зачесане назад. Вираз обличчя — прямий, рівний. Очі — як вимкнені екрани. У них не було ані іскорки іронії, ані пустощів, ані хоч краплі тієї теплоти, якою Тео завжди тролив світ. Там — була тиша. Сталева. Як офіс понеділкового ранку.

— Я… це не я, — сказав Тео, відступаючи на крок. — Ну тобто… це виглядає як я, але якщо я влаштувався на держслужбу і забув, як дихати.

— Мовчи, — сказав він. Тео-тінь. Голос — той самий, але наче без баритонів сміху, без ноток сарказму. Плаский, мов звіт у Excel.

— О-о, класно, — Тео намагався жартувати, але виходило з надривом. — У нас корпоратив?

Темний Тео нахилив голову. Очі блиснули червоним — буквально. Відсутність емоцій світилася, як аварійна лампа на підлозі.

— Ти ж знаєш, що це правда, — сказав він. — Якщо забрати твої жарти, що залишиться?

Тео застиг.

— Ти думаєш, що гумор — це броня. Але ти сам — порожнеча, що вивчила, як бути розумною. Як не бути покинутим.

— Та ні, я просто… люблю, щоб людям було весело, — пробував ще раз Тео. — Ну і собі. Це ж нормально?

— Це — захист. Твоя веселість — це тікання. Від втрат. Від страху. Від того, що тебе не полюблять, якщо ти будеш… просто.

Голограма крокувала до нього, майже ковзаючи.

— Якщо я заберу в тебе право сміятись… залишиться тільки тиша. Справжня. І що тоді?

Тео стояв, як оголений нерв. Слова боліли, бо в них було щось… надто схоже.

— Якщо… я перестану сміятись, — сказав він тихо, — тоді всі побачать, як сильно я боюсь.

Голограма зупинилась за метр. Вона більше не рухалась. Але вже не була просто проекцією. Вона — ніби чекала.

Тео зробив те, чого не чекав від себе сам:
Він сіяв мовчання.

І вперше не заповнив його жартом.

— Я правда боюсь, — прошепотів він. — Що якщо я не смішний — я… непотрібний. Що я просто зайвий… обʼєм. Статист у чужій історії.

— Ти — не зайвий, — почувся голос позаду.

Це була Векс. Вона стояла, дивилась прямо на нього — крізь нього — і бачила все.

— Я закохалась не в жарти, — сказала вона. — А в тебе.

Тео здригнувся. Поглянув на неї. Уперше — без гримаси. Без анімації. Просто — очима, які були в нього давно. Які приховував тільки для себе.

— Я… боявся, що колись зникне сміх, і залишиться лише оце, — він кивнув на свою «тінь». — Цей сірий привид.

Векс повільно підійшла. Торкнулась його долоні.

— Це не твоя тінь. Це те, що залишиться, якщо ти сам себе вимкнеш. А ти — не тінь.

Вона усміхнулась. Легко. Щиро.

— Ти — барвисте світло.

Тео зітхнув. Мов розщеплення відбулось.
Він не зник. Навпаки — зʼявився.

Він ступив до своєї тіні — й подивився їй в очі.

— Ти — мій страх, — сказав він. — Але я не дозволю тобі керувати. Мене люблять не завдяки гумору. А разом із ним.

І голограма… почала гаснути.

— Всього найкращого, держслужбовцю, — прошепотів Тео з ледь помітною усмішкою.

Темний Тео зник.

В кімнаті знову стало темно. Але не порожньо.
Бо Векс стояла поруч. І її рука — ще тримала його.

— Ти не зник, — сказала вона. — Ти… справжній.

— Навіть якщо з кетчупом на шкарпетках?

— Саме так. Особливо — так.

Вони засміялись. Цього разу — обидва. По-справжньому.
Усмішка Тео була не втечею. А поверненням.

І саме в ту мить — Векс раптово здригнулась. Моргнула.
І сказала…
— Тео… А чому… я нічого не чую?

Вона вдихнула — і її обличчя раптово зблідло.
— Я… нічого не відчуваю…

Немає запахів. Немає жодного.