38.2 — «Дзеркала»

Темрява обступила, як вода — з усіх боків, важка і густа. Але це не була сліпа пітьма. Вона… дихала. Як щось, що спить. Щось, що спостерігає.

— Тут надто тихо, — прошепотала Тесса, йдучи обережно поруч із Ерком. Її рука мимоволі торкнулась його зап’ястя, шукаючи тепла.

— Це не просто коридор, — сказав Вирій. — Це… реакція. На нас.

Усі завмерли.

Бо світло спалахнуло — не зверху, не знизу — а зсередини 

стін. Голограми, мов рідина, витікали з темряви, набуваючи форми. Високі екрани засвітилися з обох боків — і кожен з них показував фігуру.

— О господи, — пробурмотав Тео. — Це… я?

На стіні навпроти стояв він сам — Тео, але з фарбованим біло-синім обличчям, у цирковому костюмі, з розтягнутими усмішками, намальованими криво. Його очі — порожні, наче діри в повітрі. Він стояв нерухомо, як лялька без ниток.

— Що за… клоунада? — спробував усміхнутись Тео. Але ніхто не засміявся.

— Це… не жарт, — сказала Векс. Її голос тремтів. — Це… як тебе бачить М.

— Порожній жарт, — додав Вирій. — Коли гумор — лише захист. Без серцевини.

Тео зробив крок до голограми. Вона не рухалась. Лише блимаючи, повторювала один рух — дивно ламаним сміхом, штучним і рваним, як зламаний карусельний звук.

— Це ж просто образ, правда? — прошепотів Тео. — Карикатура. Це не я.

— Це частина тебе, — тихо відповіла Лея. — Та, якої ти боїшся.

Раптово загорілась інша стіна — Векс.

Але не така, як вони її знали.
— О бляха, — видихнула вона.

Вона стояла — висока, сильна, витончена. Але… без обличчя. Геть. Гладке, мов порцелянова маска. Ні носа, ні очей, ні усмішки. Просто ідеально рівна поверхня, на якій лиш легке мерехтіння запахів — хмари прянощів, кориці, гнилої м’яти, меду, бензину — пливли навколо неї, як ореол.

— Вона не бачить тебе як людину, — прошепотіла Тесса. — Лише як… носій ароматів?

— Немає обличчя — немає «я», — сказала Векс. І це було зовсім не жарт. — Або, можливо, занадто багато запахів — і ніхто не може зрозуміти, хто всередині.

Голограма нахилила голову. Ніби вдивлялась у себе саму.

— Це боляче, — зізналась Векс. — Я завжди думала, що мене не розуміють… Але щоб настільки?

— Це не ти, — Тео торкнувся її плеча. — Це її бачення. І воно… помиляється.

Тиша.

Стіна згасла.

І загорілась інша.

Ерік.

Він виглядав… велично. Старовинна броня, розбитий шолом під пахвою, меч — іржавий, зі сколом у середині. Його плечі — широкі. Його лице — закрите візором. Лише очі — втомлені, порожні.

— Лицар, — промовив Вирій. — Але втратив віру.

— Захисник без того, кого захищати, — додала Лея.

— Лицар із мечем, якого не може підняти, — шепнув Тео.

Ерік мовчав. Лише дивився на себе. Довго. Дуже довго.

— Я не такий, — сказав він нарешті.

— Ми знаємо, — відповіла Тесса. І обійняла його за лікоть. Не сильно. Просто щоб він знав — вона тут.

Далі — Лея.

Її зображення було… дивним.

Порожня капсула. Скляна, прозора, з маленькою іскрою всередині. Вона пульсувала м’яко, як зірка, що не знає, чи варто їй світити.

— Вона не вважає мене цілісною, — сказала Лея. — Лише… оболонкою з потенціалом.

— А ми — вважаємо, — сказав Вирій. Його голос звучав не як фраза, а як обітниця.

— Мені не треба бути повною, — додала Лея. — Мені треба бути живою. І ця іскра — моя.

Нарешті — Вирій.

Силует із ідеальним тілом, ніби зліпленим з бронзи. Але всередині — порожнеча. Лише в самому центрі — серце. Не м’яз, а маленький механізм. Пульсуючий. Один. Живий.

— Оболонка з серцем, — повторила Лея. — Навіть вона бачить у тобі щось справжнє.

— Вона боїться цього, — додала Векс. — Бо якщо серце справжнє — значить, її страхи були правдивими.

Голограми згасли. Одночасно.

Залишилась тиша. І порожнеча.

І лише Тео досі дивився на своє зображення.

— Якщо чесно… — сказав він. — Я боюсь, що одного дня мої жарти закінчаться. І всі побачать, що за ними… нічого нема.

— Тоді, — прошепотіла Векс, — дозволь мені побачити, що є.

І вона обійняла його. Обережно. Не посміхаючись. Просто — по-справжньому.

— Я закохалась не в жарти, Тео. А в тебе.

І саме в цей момент стіна знову спалахнула.
Тінь Тео ступила вперед.

ВІТАЄМО, СУБʼЄКТ T3.
ПЕРЕВІРКА: ВНУТРІШНІЙ КОД
РОЗПОЧАТО: КОНФЛІКТ ІДЕНТИЧНОСТІ.

Голограма заговорила. І її голос був… Тео.