Розділ 38 - «Між кодом і коханням»; 38.1 — Повітря, що пахне фальшем

— Знову той самий вузол, — промовив Тео, втупившись у голограму, яка пульсувала синім у центрі конференц-столу. — Сигнал три дні як мертвий, і раптом — пінг. Короткий, але… ідеально точний. Як подих, що не мав би бути.

У вітальні панувала дивна тиша — не та, коли всі мовчать, а та, коли всі слухають. Лея стояла біля вікна, Вирій поруч із нею. Тесса сиділа на краю дивана, з чашкою чаю, яку давно не пила. Векс розгойдувалася в кріслі-гойдалці, але не через нудьгу — це був її спосіб не закричати.

— Ти перевірив маршрут? — тихо спитала Лея. У її голосі було щось нове — наче лід, що ще холодний, але вже тріскається.

— Так, — кивнув Тео. — І саме це мене лякає. Хтось використав старий підземний канал. Його мали відключити ще в першій фазі знищення лабораторії, але… він знову активний.
— Звідки саме пішов сигнал? — спитав Вирій.

Тео клацнув кілька разів, і голограма збільшила ділянку:

— Оцей сегмент. Блок C3. Старий серверний відсік. У звітах він значився як очищений. Повністю. Але…

— Але тепер він дихає, — підсумувала Тесса. Вона поставила чашку на стіл, обережно, як міну.

— Це може бути просто технічний збій, — припустив Ерік, хоч і сам у це не вірив.

— А може бути приманка, — сказала Векс. — Або… сигнал тривоги. Як серце, яке бʼється після клінічної смерті.

Лея обернулась. Її очі були спокійні. Занадто спокійні.

— Я хочу туди. Я мушу.

— Ні, — одразу сказав Вирій. — Якщо це пастка — ти не йдеш першою.

— Я не йду першою, — відповіла вона. — Я йду… як ключ. Якщо це про мене — я маю бути там. Але не сама.

Тиша.

А тоді — Тео зітхнув і почав натискати на панелі.

— Гаразд. Підготуємо маршрут. Я візьму сканери і два зондові модулі. Векс — захопи жука. Ерік — живлення, зчитувачі й зброю. Вирій… ти знаєш, що робити.

— Завжди, — відповів той.

— А я? — спитала Тесса.

— Ти головна, — сказав Тео. — Ти тримаєш усе. Якщо щось піде не так — ти вирішуєш, кого витягати, кого прикривати і кого бити перша.

— Чудово, — Тесса встала. — Я обожнюю бути останньою на евакуацію. Це надихає.

— Ми всі підемо, — сказала Лея. — Але з розумом.

— Отже, — підсумував Тео. — Через п’ятнадцять хвилин — вихід. Ціль: лабораторія. Блок C3. Завдання: з’ясувати, хто або що намагається сказати нам “я ще тут”.

І десь у тій тиші, між миготінням екранів і клацанням спорядження, кожен відчув:

Це не просто повернення.

Це — початок відповіді.

Або нової загрози.
Шлях до лабораторії був знайомим — надто знайомим. Але цього разу все здавалося іншим. Стіни наче стали вужчими, повітря — щільнішим, як тісто перед випіканням. Вони йшли мовчки, лише звуки кроків і глухий писк детектора, що Тео вів 

перед собою, супроводжували групу.

— Якщо хоч один датчик свисне червоним, — буркнула Векс, — я кричу перша і біжу останньою.

— Ми вже запамʼятали, — відказав Ерік. — Твій бойовий стиль: “істерика з підкосом колін”.

— О, ти ще побачиш мій новий стиль: “вистріл без попередження”.

— Тихіше, — прошепотів Вирій. — Ми на місці.

Вони зупинилися біля металевих дверей, що колись, здавалося, навіки закрили в собі минуле. Але сенсорний замок світився м’яким синім.
- Система М має вузол тут. Він був запечатаний, але не знищений. І саме тут… усе почалось. - Лея подивилась на двері.

— І, можливо, закінчиться, — додав Ерік, поправляючи ремінець на руці Тесси, яка, вочевидь, вирішила, що "експедиційний одяг" — це її старі штани для йоги і кросівки з сердечками.

— Не подобається мій стиль — не дивись, — хмикнула вона. — Мене взяли не за гардероб, а за вагітність. Це моє прикриття. Я виглядаю надто невинно, щоб нести вибухівку.

— Ти ж не несеш… — почав Тео.

— Я жартую. Мабуть, — вона підморгнула. — Ну, може, не повністю.

— Отже, знову сюди, — пробурмотіла Тесса, стоячи перед зачиненими дверима підвалу, що вів до закинутої частини лабораторії. — А я ж мріяла, що цей розділ життя завершено.

— Розділ, може, й завершено, — відказав Тео, перевіряючи сканер, — але додатки ще ніхто не скасовував.

Світ за спиною був ранковий, блідий. Але повітря біля входу пахло... неспокоєм. Вирій стискав ліхтарик у руці — не тому, що був темно, а тому, що світло давало ілюзію контролю.

— Перевіримо ще раз: сигнал ішов звідси? — запитала Лея, вдягнена в чорну куртку з каптуром. Її очі вже не тремтіли. Вони бачили темряву — і не відвертались.

— Так, — підтвердив Тео. — Зафіксовано два пакети даних, що пішли з цього вузла. І ще один — якийсь пінг у відповідь. А тепер уяви, що вся ця частина мала бути мертвою вже пів року.

— Як і наш спокій, — буркнула Векс, витягаючи електронного жука-шпигуна зі своєї сумки. — Готові?

Вони зупинилися біля металевих дверей, що колись, здавалося, навіки закрили в собі минуле. Але сенсорний замок світився м’яким синім.

— Неможливо, — Тео присів. — Живлення подане. Причому не ззовні. Зсередини.

— Тобто хтось... увімкнув це знову? — спитала Тесса.

— Або щось, — уточнив він.

Лея ступила ближче. І раптом — замок пискнув. Сканер змигнув і засвітився яскравим світлом.

РЕТИНАЛЬНЕ СКАНУВАННЯ… ВПІЗНАНО.
СУБʼЄКТ L7.
ЛАСКАВО ПРОСИМО ДОДОМУ.

— Вона… — Тео не встиг договорити.

Двері відчинилися. Повільно. Без жодного звуку.

Лабораторія зустріла їх темрявою. Але коли Лея ступила всередину — наче хтось вдихнув життя у мертву систему: світло з’являлося повільно, по одному сегменту, немов лампи згадували, як бути лампами. Сервери завелися із глухим буркотінням, а центральна панель ожила сама собою.

АКТИВАЦІЯ ПРОЦЕСУ.
КОНТУР L7 — АКТИВНИЙ.
ВЕРСІЯ: VERUM.
СТАН: ПЕРЕЗАПУСК СИСТЕМИ.

— Це не просто вітає тебе, — пробурмотів Тео, розгублено. — Це… слухається тебе.
— Ну от. Нарешті якась система вважає когось із нас достойним, — пробурмотіла Векс. — Я вже думала, що мене впізнає тільки холодильник у нашій кухні.