37.13 — Сеанс прийняття

У вітальні пахло какао, мигдалевим печивом і рішучістю. Хоча хтось міг би сказати — страхом, запеченим у карамелі. Столи були зсунуті, чайник пихтів, а у центрі кімнати на великому екрані застигла синя діаграма з підписом:

L7. Емоційний профіль. Зміни: нестабільні. Цілісність: збережена.

— Ну що ж, — Тео клацнув пультом і підняв очі. — Нас усіх тут зібрало одне питання. І вона заслуговує відповіді. Не технічної. Людської.

Лея стояла біля вікна. Не сиділа — не могла. Її тіло відмовлялося розслаблятись, ніби кожен м’яз досі питав себе: “Чи я справжній?”

Вирій був поруч. Не занадто близько. Але на такій відстані, на якій погляд міг стати опорою.

— Я знаю, — почав він, повільно. — Що є речі, які ми не обирали. Наше походження. Наші шрами. Наш код… або його відсутність.
Погляди зосередились на ньому.

— Але я знаю інше. Те, що ми обираємо — важливіше. Бо саме це нас формує. Не старт, а шлях. Не шаблон, а відхилення від нього.

Він озирнувся на Лею — вона дивилась на нього вже не як на рятівника. А як на рівного.

— Ми не виключаємо її, — сказав він. — Ми включаємо. З усім — і з відомим, і з невідомим. І не тому, що ми милосердні. А тому, що вона — частина нас.

Коротка тиша. Потім:

— Тоді я — теж частина вас? — тихо запитала Лея. Її голос не тремтів. Він був ясним, як струмок після дощу.

— Так, — першою відповіла Тесса. Вона сиділа, обійнявши подушку і гойдаючи ногою. — Бо справжнє — це не код. Це вибір. А ти — обрала нас. І залишилась. Навіть тоді, коли сама собі сумнівалась.

— І це, до речі, дуже по-нашому, — додав Тео. — Всі ми сумніваємось у собі. Просто ти ще й сумніваєшся в тому, хто сумнівається. У тебе — подвійний рівень просунутості.

— Звучить як баг, — буркнула Векс, жуючи щось, що могло бути або брауні, або невдалим експериментом Тео.

— Це не баг, — відказала вона сама собі. — Це... глибина. Я 

теж іноді думаю, що я не готова до всього. А потім згадую: я вже всередині. І якщо я вже в цій історії, то буду її писати разом з вами.

— І з шоколадом, — додала Тесса, піднявши брови.

— Ну це вже інше, — погодилась Векс. — Але не менш важливе.

— Я вам дякую, — Лея зітхнула. Її очі блищали, але то вже не були сльози болю. Це були сльози… спокою. — Мені все ще страшно. Але якщо я… все ще частина вас, тоді, може, я не така вже й зламана.

— Ми всі зламана мозаїка, — сказав Ерік, спершись на спинку дивана. — Але саме злам — це місце, де проникає світло. Якщо, звісно, не прикривати його подушками і сарказмом.

— Ну… сарказм залишмо, — Тео підняв руку. — Мені якось спокійніше з ним.

Усі засміялись. Тихо. Але справжньо.

Альфа підклав морду на коліна Леї й заплющив очі.

Вперше за кілька днів Лея погладила його без тривоги. Просто… була.

І в цій м’якій, домашній, майже ламповій сцені, вона нарешті зрозуміла:

Бути прийнятою — це не коли тебе ідеально розуміють. А коли тебе не відштовхують, навіть якщо не все зрозуміло.