37.11 — Не говори їм

День, що почався з тривоги, завершувався гіркуватим затишшям. Агентство ніби на хвильку завмерло в очікуванні — мов кішка, що завмерла перед стрибком. Навіть Альфа поводився тихіше, ніж зазвичай, лежачи біля дверей кухні, й пильно дивився у темряву, мовби там хтось дихав.

Лея майже не виходила з кімнати.

Вона не сварилась. Не сперечалась. Навіть не задавала питань. Вона стала… обережною. Як тінь, що не хоче падати на інших.

Її майже не було видно під час обіду. Потім — не прийшла на загальний перегляд старих файлів, де Тео намагався жартувати про те, як коди Архітектора виглядають, наче хтось пив каву з бензином і клавішами одночасно. Векс віджартовувалась, навіть Тесса, попри втому й нудоту, намагалася підбадьорювати всіх. Але Лея — мовби випала з простору.

Лише вночі Тесса почула звук. Тихий, як падіння ложки. Вона вставила ноги у капці й пішла на кухню, не вмикаючи світло. Її кроки були майже беззвучними, хоч живіт уже нагадував про себе кожним рухом.

Світло в кухні було тьмяним, з відкритого холодильника.

Лея стояла біля чайника. В її руках — кухоль, у якому зостався холодний ромашковий чай. Плечі — трохи зсутулені. Волосся — неакуратно зібране. Вона навіть не здригнулась, коли Тесса зайшла.

— Не спиться? — тихо запитала Тесса.

— Пробач, я не хотіла шуміти.

— Ти не шуміла. Я просто… відчула.

Тесса підійшла ближче. Побачила, як дрібно тремтять пальці Лєї. І — сльози. Вони текли повільно. Майже гордо. Як вода, що виривається крізь тріщину в скелі.

— Лея…

— Не говори їм, — прошепотіла вона, не озираючись.
— Про що?

— Що я… боюсь. Що я… не витримую. Що мені хочеться… втекти. Але не фізично — з себе.

Тесса зробила півкроку вперед і простягнула руку, але Лея трохи відступила, наче боялась зламається, якщо до неї доторкнутись.

— Я боюсь, Тессо, що кожен погляд — це підозра. Що коли хтось усміхається мені, то всередині перевіряє: а чи це я? А чи не дубль? А чи не обман?

— Ми не… — почала Тесса, але Лея раптом подивилась просто на чайник. І застигла.

Її очі стали більшими. Глибшими.

— Що? — прошепотіла Тесса, але вже теж дивилась туди.

Відображення.

В чайнику — обличчя Леї. Звичне. Але… коли вона моргнула — воно моргнуло не в той бік.

На долі секунди — не синхронно. Як запис, що йде з невеличким лагом.

— Ти… бачила це? — Лея здавила кухоль, і той ледь не тріснув.

— Бачила, — Тесса стала поруч. — Але… не вірю.
— Тобто?

— Це не доводить нічого. Це може бути глюк. Рефлекс. Світло. Але навіть якщо це… щось більше, то не означає, що ти — не ти.

— А якщо я… дві?

— Тоді я обійму обох, — прошепотіла Тесса. — Але не дам нікому забрати жодну.

Лея нарешті озирнулась. Очі її блищали, але не тільки від сліз. У них жевріла іскорка — маленька, втомлена, але справжня.

— Я не хочу, щоб вони бачили мене слабкою.

— А вони вже бачать тебе сильною. Просто… іноді сила — це не тримати все в собі. А дозволити комусь побути поруч, коли тримаєшся з останніх сил.

Лея опустила голову. Її плечі здригнулись. Тесса зробила крок — і обійняла її. Не тиснула. Просто була.

Так вони і стояли — дві втомлені душі, дві жінки, в яких надто багато таємниць і надто мало сну. І в той момент — цього було достатньо.