37.9 — Дивна дівчинка

— Залишилось одне — найглибше ядро, — прошепотів Тео, коли екран нейроінтерфейсу знову загорівся м’яким блакитним світлом. Його пальці нервово пробігали по сенсорній панелі. — Якщо Лея дозволить, ми зможемо зануритись туди. Але…

— Але ми не знаємо, що побачимо, — закінчив за нього Вирій. 

Його очі зустрілись із Леїними — вона вже сиділа, мовчазна, але з рішучістю, яка могла б пробити стіни.

— Увімкніть, — сказала вона. — Я хочу знати, ким я була. Навіть якщо це боляче.

— Лея… — Тео вагався. — Це вже не просто глибока пам’ять. Це — вихід за межі звичного. Там можуть бути нестабільні фрагменти. Переважно — сенсорні, неконтрольовані.

— Тобто… — Векс насупилась. — Вірогідність того, що її мозок вирішить атакувати себе пельменями з дитинства — цілком реальна?

— Принаймні не буряками, — кивнув Тео і зітхнув. — Ми підемо разом. Я й Вирій — як провідники.

Тесса, сидячи на подушці поруч, потирала живіт і жартувала, хоч очі мали тривожні іскорки:

— Якщо знову з’явиться дивна лабораторія — плюньте тричі. Бо в останній було так страшно, що навіть мій малюк почав гикавку.

Всі усміхнулись. Навіть Лея. Але тільки на мить.

З’єднання: Глибока пам’ять. Категорія: Коренева. Підрівень: 0.1 / D.
Файл: Leya__ROOT₋PREV.

Темрява.

А потім — світло. Золоте, м’яке. Ніби ранок дитинства.
Світло не спалахнуло. Воно повільно проростало, як ранковий туман.
Стіни — металеві. Холодне світло. Маленька кімната. І Лея — вже трохи старша. Її тримають за руки. Перед нею — Він.

Куратор Еліот.

Його постать була незмінно елегантна: чорний халат, окуляри з тонкою оправою, волосся зібране у вузький вузол. Його кроки — спокійні. У руці — тонка картка з сріблястим маркуванням. І усмішка. Не зла — навпаки, спокійна, м’яка. Усмішка людини, що ніколи не підвищує голосу, навіть коли завдає болю..

Високий. Худий. Лице — розмите, але впізнаване. Ті самі окуляри. Те саме спокійне, майже лагідне обличчя, яке ніколи не усміхалося без розрахунку.

Він говорить щось, але без звуку. Всі тільки бачать — він дає їй щось. Маленький прямокутний предмет. Картку.

L7.

DUPLICATUS.

Маленька Лея тримає картку в руках. Її очі тремтять. Вона хоче щось сказати. Але в цю ж мить — з’являється Тінь. Він різко відштовхує її, хапає картку — і… вона зникає.

Лея падає на підлогу.

— Це… не спогад, — прошепотіла вона. — Це… початок.

Картина знову змінилась. Спалахи. Крик. Двері зачиняються. Тінь іде в темряву. А Лея — залишається. В очах її — пустка. І вогонь.
Картина змінюється.

Лея стояла… у саду.

Так, це був сад. Але не живий. Дерева — синтетичні, листя — з полімеру. Повітря мало присмак стерилізованого меду. Сад був створений для того, щоб здаватися затишним. Але не був.

І Лея — дитина, зовсім юна, не старша за шість — сиділа на пластиковому килимку, тримала в руках іграшкового ведмедя і сміялась. Сміх звучав неприродно — надто рівно, як за сценарієм.

— Це вона, — прошепотів Вирій. — Це… початкова Лея.

— А ось і він, — додав Тео. — Хтось наближається.

З-за прозорої панелі вийшов Куратор Еліот.

Його постать була незмінно елегантна: чорний халат, окуляри з тонкою оправою, волосся зібране у вузький вузол. Його кроки — спокійні. У руці — тонка картка з сріблястим маркуванням. І усмішка. Не зла — навпаки, спокійна, м’яка. Усмішка людини, що ніколи не підвищує голосу, навіть коли завдає болю.

— L7-03, — м’яко промовив він. — Сьогодні особливий день.
— Чому? — запитала маленька Лея. Її голос — тонкий, але слухняний. Її очі — блищали, як у дитини, що хоче бути хорошою.

— Бо сьогодні ти станеш крок ближчою до себе, — відповів Еліот і простягнув їй картку. — Це — ключ. Він відкриє в тобі щось дуже важливе.

— А що? — дитина обережно взяла картку.

— Пам’ять, — сказав Куратор. — Пам’ять, яка зробить тебе повнішою. Дорослішою. Кращею.

— Але я вже хороша? — несміливо спитала вона.

— Звісно, — усміхнувся він. — Просто ще не… завершена.

Лея — та, що спостерігала, прошепотіла:
— Я пам’ятаю… цю фразу. Але не його. Я заблокувала його обличчя.
Картина змінилась.

Куратор відходив. А Лея залишалась із карткою. Вона довго дивилась на неї. А потім — обережно поклала до кишені халатика. І лише тоді… з’явилась він.

Хлопець.

Темний. Високий. Дуже схожий на Вирія, але… інший. Очі — з тінню. Усмішка — спостерігача, що завжди позаду.

— Тінь, — прошепотіла Лея з глибин спогаду. — Я не знала, звідки він. Але він завжди приходив після Еліота.

— Що він зробив? — запитав Тео, затамувавши подих.