37.8 — Біль не твоєї памʼяті

— Лягай, — прошепотів Вирій. Його голос був спокійним, наче глибока ніч перед бурею. — Ти готова?

— Ні, — Лея сіла на вузьке крісло з вбудованими сенсорами. — Але це ніколи не буде легко. Просто… зробімо це.

Векс, Тесса, Ерік і Тео стояли в півколі біля неї. Тео перевіряв нейроінтерфейс — тонкі сріблясті нитки, мов павутиння, тягнулись до скронь Леї. Вирій підключався окремо — через внутрішній імплант, що лишився йому ще з часів КОДЕКС-0. Це був єдиний спосіб — доторкнутись не до думок, а до підсвідомості. До коренів.

— Якщо щось піде не так… — почав Тео.

— То Тесса тобі наб’є морду, — сказала Векс, сідаючи поруч із Тессою. — І я допоможу. Навіть з цією клятою печією.

— Дякую, дівчата, — Тео закотив очі. — Як підтримка — ви теплі, як морозиво в Арктиці.

Тесса стиснула його руку:

— Повернись живим, Тео.

— Ми просто… зазирнемо, — уточнив він. — Без втручання. Без зміни. Тільки перегляд.

Лея кивнула.

— Тоді — вперед. У мої спогади.

З’єднання активне.

Темрява. Потім світло.

А далі — злам.

Вони стояли в чужому приміщенні. Стіни — білі, як полярне сяйво. Все виглядало… стерильно, але красиво. Як підроблений спогад, змонтований із фрагментів реклами та медичних снів.

— Де ми?.. — запитав Тео.

— Це перший блок пам’яті, — озвався Вирій. Його образ був трохи інакший — молодший, чистіший. Сам нейроінтерфейс трансформував сприйняття. — Лея, ти тут?

— Тут, — її голос пролунав поруч. Вона з’явилась між ними — сама, але вже не в тому одязі. На ній була біла лікарняна сорочка, волосся коротше, очі — ніби трохи більші. Вона виглядала… іншою. Молодшою. Стрункішою. Вразливішою.

— Я пам’ятаю цей зал, — прошепотіла вона. — Але… це не те, що я згадувала. Це — глибше.

Вінниці засяяли. На стінах з’явились кадри — мов уламки фільму. В одній сцені Лея сидить і їсть. В іншій — плаче, стиснувши подушку. В третій… розмовляє з кимось, але вікна запотілі, і постать — нечітка.

— Це як… фільм, який записала її свідомість, — пояснив Тео. — Деякі сцени — фрагментарні. Інші — закодовані. А ось ті… — він вказав на затемнені частини пам’яті, які тремтіли, мов вода, — це щось, що вона несвідомо блокує.

— Туди треба йти, — сказав Вирій. — Там — джерело.

Вони наблизились. Простір затремтів, і кадри стали чіткішими.
Блок “Astra-04” відкрито.

Нове приміщення. Темніше. Низька стеля. Світло — лише точкове, як у театрі.

На кріслі — Лея. Але не ця. Не сучасна. І не та, яку вони бачили щойно.

Вона виглядала… іншою. У її погляді — нічого. Ні болю. Ні страху. Ні радості. Вона говорила чітко, рівно:

— Емоційна відповідь на втрату — нуль. Рівень жалю — 1.7. Програма співпереживання — неактивна.

— О господи, — Тео прошепотів. — Це… вона. Але не вона. Це або її двійник, або вона — до того, як стала… нею.

Вирій дивився, не відводячи погляду.

— Я пам’ятаю це… — сказав він. — Вони показували нам подібні записи. Вчили, що відчуття — це код. Що любов можна симулювати. Але… ця Лея… — він ковтнув. — Це не симуляція. Це — порожнеча.

— Ти впевнений, що це не фейк? — Тео оглянувся. — Може, це просто архів з іншим суб’єктом?

— Ні, — Лея ступила вперед. Вона дивилась на себе — іншу себе — крізь спогад, і сльози текли по її справжньому обличчю. — Це я. Але з часів, коли в мені ще не було мене.

Відео мигнуло. Лея з відео — підняла очі й поглянула прямо в них. І… усміхнулась.

Але то була не людська усмішка. То була симетрична, геометрично ідеальна кривизна губ — запрограмована.

— Вона нас бачить?.. — Тео відступив. — Це спогад чи… дзеркало?

— Це… попередження, — прошепотів Вирій.

Сцена затремтіла. У повітрі завили звуки сирени, стіни затріщали, і на секунду простір розвалився на коди й уламки.

Нейроінтерфейс почав дрижати.

— Все! Повертаємось! — вигукнув Тео. — Пульс Леї скаче!

— Ще одну секунду! — Лея стисла зуби. — Я хочу побачити, хто я була.

— Ти — не вона! — крикнув Вирій. — Пам’ятай це!

Вони вирвались — майже фізично. Їхні тіла сіпнулись. Лея задихалась. Сльози. Збите дихання. Тео тримав її пульс. Вирій — за руку.

— Я бачила себе, — прошепотіла вона. — Без мене.

— І що відчула? — тихо запитав Вирій.

— Жах. І… глибокий, незрозумілий біль. Як спогад, що не мій. 

Але болить — наче мій.

Він обійняв її, міцно.

— Бо це не важливо, чия пам’ять. Якщо вона в тобі — ми її разом приймемо. Але ти — вже не та.

Векс, що мовчки слухала, раптом додала: