37.7 — Картка L7

— Тут щось є, — пробурмотіла Тесса, вказуючи на вузьку щілину в іржавій стіні лабораторного архіву. — Світиться. І пахне… ніби електрика та стара папка.

— Твої нові вагітні рецептори дивують мене щодня, — Ерік опустився навпочіпки поруч і злегка посвітив у щілину ліхтариком. — О… так. Щось є.

Він обережно витягнув тонку пластикову картку — сріблясто-синю, злегка погнуту, з написом, що викликав тишу в кімнаті.

L7 / DUPLICATUS
Protocol: Experimental Replication Unit
Status: Active

— "Дуплікатус", — прочитала Тесса, ледь торкаючись напису пальцями. — Виглядає… як кодове ім’я якоїсь чарівної хвороби.

— Це не хвороба, — відповів Ерік, уважно вдивляючись у карту. — Це… щось гірше. Це експериментальна програма. І вона ще активна.

— Поглянь на це місце, — він кивнув на кут картки, де срібне тиснення переливалось, утворюючи маленький логотип, схожий на спіраль і… око всередині.

Тесса мовчки провела пальцем по ньому. Її серце вдарилось об груди якось інакше. Малюк усередині ніби теж стиснувся — чи то від емоцій матері, чи то від близької правди, що насувалась.

— Ерік… — прошепотіла вона. — Якщо ця картка L7, а Лея — L7-03… це може бути пов’язано.

— Пов’язано? — Ерік підвів очі. — Це прямий доступ. Якщо це справді її протокол, він містить всю інформацію про створення, дублювання, можливо навіть…

— Спогади? — вставила Тесса. — В її голові є щось не її?

— Якщо це “Duplicatus”… — повільно вимовив він, — тоді, можливо, Лея — не просто створена. А відтворена.

У цей момент в кімнату зайшли Тео і Векс. Тео мав на собі шолом інтерфейсного зв’язку, який щойно зняв — шкіра на лобі була червона, волосся стирчало, а очі блищали від інформаційного передозу.

— Що там у вас? — запитав Тео, одразу відчувши атмосферу.

— Карта, — Тесса передала йому. — З голографічним підписом. L7 / DUPLICATUS. Вона активна.

Векс притиснула до живота фляшку з чаєм — болі не вщухали.

— «Дуплікатус»… — повторила вона і зітхнула. — Це як печиво зі спогадами. Тільки вся людина — печиво.

— Дуже… химерне порівняння, — сказав Тео, але вже сканував картку через свій пристрій. — Хоча, знаєш, точне. Це не просто створення особи. Це реплікація вже існуючої. З усім — поведінкою, пам’яттю, навіть звичками.

— Тобто… — Векс ковтнула повітря. — Лея може бути копією когось іншого?

— Ні, — сказав Ерік. — Гірше. Вона може бути копією себе.

Усі мовчали. Потім Тео прошепотів:

— Залишилось одне. Єдиний спосіб дізнатись, що в неї в пам’яті — це спробувати зчитати все. І побачити, чи є там спогади, які не її… а дубльовані.

— Це безпечно? — з тривогою запитала Тесса.

— Як запрошення на побачення з плазмовою пилкою. Тобто — ні, — відповів Тео, нервово усміхаючись. — Але Вирій може допомогти. Він… знає ці протоколи. І, можливо, зможе її підтримати зсередини.

— А ти? — Векс глянула на нього пильно. — Готовий залізти в її голову?

Тео глибоко вдихнув.

— Аби не довелось лізти в свою. Там, повірте, ще страшніше.

У цей момент двері до архіву розчинились — і з темного коридору увійшли Лея та Вирій.

Лея виглядала іншою. Ні, не зламаною. Скоріше — оголеною до нервових імпульсів. Готовою. Зі стиснутими губами й очима, в яких світилась незламність.

— Я чула, — сказала вона. — Про карту. Про “Duplicatus”.

Всі обернулись до неї.

— Якщо всередині мене є щось не моє… я хочу знати. І хочу знати зараз.

Вирій поглянув на неї довго. Потім — на Тео. І кивнув.

— Тоді ми йдемо туди. Всередину.