37.6 — Я не пам’ятаю себе

Кроки віддавалися луною в занедбаних коридорах лабораторії. Металеві стіни здавались живими — вони стискались, мов груди в паніці, видихаючи і вдихаючи спогади, що ніколи не мали стати реальністю.

Лея бігла.

Її ноги билися об підлогу в ритмі серця, що прагнуло вирватись із клітки грудей. Попереду — тьма, позаду — голоси. Вона не озиралась. Не хотіла бачити, кого тягне за собою у цю безодню.

— Лея! Зупинись! — голос Вирія наближався. Впертий. Живий.

Вона вибігла в боковий зал, де все виглядало, наче обвалене: підлога — з тріщинами, світло блимає. Тут колись щось згоріло. А може, просто стерлось із пам’яті.

Зупинилась. Стисла пальці. І тоді — різко, майже із болем — розвернулась до нього:
— Ти не розумієш, що відбувається!

Вирій не відповів одразу. Він просто підійшов повільно, неначе наближався до дикого звіра, якому боляче.

— Ти думаєш, що я тебе не бачу? Я бачу тебе кожного дня. В кожному русі, в кожній усмішці. Я… знаю тебе.

— Знаєш? — її голос розлетівся тріщинами. — А якщо ні? Якщо ти любиш когось, кого придумали? Може, мене… створили? А не народили! Може, все моє життя — штучний пазл з чужих фрагментів?

Вона вдихнула різко — і зігнулась, наче щось всередині зламалось.

— Я… я не пам’ятаю себе, Вирію. Не пам’ятаю запаху мами. Не знаю, що було в мене в дитинстві. Не знаю, коли я почала боятись висоти. Просто… є я — з того моменту, як ви мене зустріли. А до того… чорна діра.

Він підняв її підборіддя пальцями. Його погляд був глибоким, як ніч над горами.

— Лея… Якщо тебе створили — то це не зробило тебе меншою. Не зменшило твої жарти, сльози, твою пристрасть до кави й сирного круасану. Твоє обіймання собаки. Твій сміх, коли я чхаю чотири рази поспіль. Це… твоє.

— Але ж… — вона захиталась. — Це все може бути просто наслідком коду.
— Ні. Це наслідок вибору. Ти — справжня, бо вибираєш, ким бути. Щодня.

Лея заплющила очі. Сльози самі потекли, але не тому, що вона зламалась. А тому, що він… говорив правду.

Вона кинулась йому в обійми.

Обійми були не театром. Вони несли тепло. Запах. Дотик. Пам’ять.

— Я боюсь, Вирію, — прошепотіла вона йому в груди. — Я боюсь, що все не справжнє. Що я не справжня.

— Ти — справжніша за мене, — усміхнувся він. — Бо ти сумніваєшся. А це — найлюдяніше, що тільки можна відчувати.

Вони стояли так довго. Серед порожнього коридору, напівзруйнованого часу і наукового божевілля. Вірій тримав її, і вона вперше не бігла — навіть від себе.

— Повернімося, — прошепотіла Лея. — Я… готова.

— Завжди триматиму тебе за руку, навіть коли сам боюсь.

— А я — тебе. Навіть якщо виявиться, що ми обидва створені для чогось іншого. Я виберу — бути з тобою.

Він притиснув її чоло до свого.

— А я — тебе.

Десь здалеку почулося:
— Хлопці! Тут… дещо знайшлось! — голос Еріка луною прокотився коридором.

Лея і Вирій переглянулись.

— Ходімо. — Вона витерла щоку. — Може, це ще один шматок пазла.