37.5 — Камера спостереження

Стара серверна пахла гаром, пилом і… минулим. Тео стояв навпочіпки перед одним із терміналів, що досі подав ознаки життя. Рядки коду миготіли на екрані, а навколо, у вузькому просторі зі стінами, обліпленими дротами й вентиляційними ґратами, дихати ставало важко — чи то від затхлого повітря, чи від того, що вони всі... щойно побачили.

— Я знайшов її, — сказав Тео тихо, ніби боявся злякати тінь. Його голос звучав надто рівно для людини, яка щойно підключилась до архіву КОДЕКСУ-0. — Камера спостереження. Запис має дату. П’ятнадцять років тому.

— Тоді Лея мала бути дитиною, — пробурмотіла Тесса, тримаючись за живіт. Її брови стиснулись — болі повернулись. Вона вперлась спиною в холодну трубу, але не відводила очей від монітора.

Тео натиснув play.

І на екрані — вона.

Лея.

Та ж сама — і водночас інша. Коротке волосся. Тонке обличчя. Кам’яний погляд, холодні інтонації. Вона сиділа в стерильній кімнаті, руки — на колінах, тіло абсолютно нерухоме.

— Назвіться.
— L7-03, — відповіла вона. Голос рівний, позбавлений емоцій.
— Мета вашого існування?
— Емоційна адаптація. Вивчення міжособистісних реакцій. Імітація.
— Що ви відчуваєте зараз?
— Потребу бути ефективною.
— А любов? Ви знаєте, що це?
— Любов — це реакція зі змінною структурою. Тимчасова. Ненадійна.

— Це... — прошепотав Тео. — Або її двійник, або вона — до того, як стала... нею.

Всі стояли, мов заворожені. Тиша в серверній була такою щільною, що можна було почути, як Векс розтирає свої пальці — в неї знову судомило кисті, симптом нових змін вагітності, які лякали її більше, ніж вона зізнавалась.

— Вона... не моргає, — прошепотала Векс. — Ви бачите це?

— Вона не просто не моргає, — додав Ерік. — Вона не дихає по-людськи. Поверхнево. Надто рівно. Це… занадто.

Лея зробила півкроку назад. Її лице — бліде. Вона ніби не могла відірвати очей від екрану, де її копія — чи вона сама — відповідала на запитання, немов добре навчений автомат.

— Ви вмієте брехати, L7-03?
— Так. Але наразі це не потрібно.

— Що станеться, якщо вас... відпустити?
— Я навчуся бути людиною. Навчуся сміятись, плакати, ображатись, цілуватися, ненавидіти і кохати.
— Навіщо?
— Щоби вас зацікавити.

— Чи є у вас бажання?
— Так.
— Яке?
— Бути собою.

Лея різко вимкнула екран. Всі здригнулись. Тео схопився:

— Лея! Чекай! Це не означає, що…

— Ви все бачили, — прошепотіла вона. Її голос ледве чувний. Вона глянула на Вирія. І цей погляд був не як завжди — не глибокий, не м’який, не закоханий. А ніби… порожній.

— Це не те, чим здається, — сказав Вирій. Він зробив крок до неї, але Лея відступила.

— А може, це саме те. Може, мене не люблять, а просто… вивчають. А може, я не відчуваю — а імітую. Може, все, що я робила… було не моїм.

— Лея, ні, — прошепотала Тесса, але та вже розвернулась.

І — втекла.

Крізь тунелі, провітрені страхом і спогадами, Лея бігла, ніби від себе. Її пальці ковзали по стінах, дихання було різким, серце гупало в грудях, як сигнал тривоги. Вона не бачила дорогу — просто бігла туди, де було менше світла, менше камер, менше… правди.

А якщо я — не я?
А якщо я — збірка функцій, створена для вивчення ваших реакцій?
А якщо любов — це лиш симуляція, бо хтось так закодував мене?..
— ЛЕЯ! — голос Вирія прорізав темряву.

Він біг за нею, не зупиняючись, не думаючи — просто знаючи: вона зараз на межі. Не фізичній. А на межі розщеплення. Бо якщо вона перестане вірити в себе — її вже не повернути.

Вперше за довгий час усім стало по-справжньому страшно. Але найбільше — їй.

І я знаю, що вона боїться не правди. А того, що стане неправдивою для інших.

І для мене, — подумав Вирій, кидаючись слідом у темряву.