37.4 — Ми йдемо всередину

Ранок уже програвав свої м’які акорди, коли команда вийшла з агентства — збірна суміш неспокою і надії. Векс мовчки вдягала куртку, кожен її рух був наповнений якоюсь внутрішньою напругою. Тесса, що зазвичай була найрішучішою, сьогодні вела себе дивно стримано, час від часу прикладаючи руку до живота — ніби чекала відповіді від цього маленького життя, що починало пробиватися крізь її турботи і страхи.

— То куди ми, власне, йдемо? — пожартував Ерік, намагаючись розрядити атмосферу, але очі його були серйозні. Він обережно тримав Тессу за плече, як ніби хотів підтримати не тільки словами.

— До старої лабораторії, — відповів Вирій, не відводячи погляду від карти на планшеті. — Там, під маяком у горах, саме те місце, де починався КОДЕКС-0.

Лея йшла поруч, зовнішньо холодна і спокійна, але її очі час від часу зупинялися на небі — ніби шукаючи щось невидиме. Векс помітила це і кинула Лєї:

— Ти наче спокійна, але мене тривожить твоє «спокійно». Якщо ти — та сама L7, то що з нами буде?

Лея злегка посміхнулась, але це було скоріше викликом:

— Ти думаєш, я боюся? Я просто чекаю моменту, коли зможу дізнатися правду. А правда — це єдиний спосіб бути вільною.

Тео, який тихо йшов позаду, несподівано зупинився, посміхаючись:

— Ех, якби ми всі так могли! Ну що, готові до пригоди? Хто знає, що там ховається — боти-охоронці, пастки чи, може, ще одна вагітність — чуєте, Векс? — він підморгнув, і Векс у відповідь кинула йому легкий ляпас по плечу.

Команда сміялася, але сміх цей був натягнутий, як мотузка над прірвою.

Дорога вгору до маяка виявилася не такою простою. Каміння під ногами хрустке, а холодний вітер ніби намагався відштовхнути від таємниці. Вирій йшов попереду, уважно дивлячись по сторонах.

— Чуєте? — прошепотіла Тесса, зупинившись. — Тут щось не так. Вітер змінився, і пахне... чимось іншим. Ніби хімія чи, може, щось токсичне.

— Це не просто легенди, — кинув Ерік. — Лабораторія могла лишити по собі і невидимі сліди.

— Невидимі, але відчутні, — підтримав Вирій.

Усі зупинились біля старих залізних воріт, що повільно розкрилися від їхнього дотику, мов запрошуючи всередину.

З темряви вийшов приглушений шум — звук крапель, що падали на метал, скрип дверей, легке дзижчання несправного обладнання. В повітрі стояла запах вологи, пилу і чогось, що не можна було одразу розпізнати.

— Ласкаво просимо до минулого, — тихо промовив Вирій. — Всі на позиції.

Поступово команда розпорошилась, оглядаючи приміщення. Тео швидко підключив свій планшет до мережі, намагаючись відновити роботу систем.

— Це як машина часу, — посміхнувся він, дивлячись на екран. — Ніколи не знаєш, що запустиш.

Раптом у коридорі пролунали важкі кроки. Всі миттю зібралися разом, напружившись.

— Хто там? — вигукнув Ерік.

Нічого не відповіло. Лише тиша і подих вітру, що заграв із старими проводами.

— Це тільки будівля, — сказав Вирій, але в його голосі відчувалась настороженість.

— А може, хтось з нами не один? — запитала Лея, підсвічуючи дорогу ліхтариком. Її очі блищали від адреналіну.

Тесса міцно взяла Еріка за руку, і між ними промайнула ніжність, яка зігрівала в холоді незвіданого.

— Залишайся поряд, — прошепотіла вона.

— Завжди, — відповів він.

Векс кинула погляд на Тео, і їхні очі зустрілися — тихий обмін розумінням і підтримки.

Вони пройшли вглиб лабораторії, де час зупинився. Повітря густіло від таємниць, а команда була готова зустріти те, що чекало на них у тінях.