37.2 — Збій у плейлисті

У просторій кухні агентства стояв майже ідеальний хаос.

На плиті щось шкварчало — здається, баклажани в імбирному соусі (ініціатива Вирія). Ерік крутив миску з зеленим міксом, вигукуючи:

— Лимонна заправка не приймає поразок! А ну, Тесса, скуштуй!

— Якщо я скуштую ще щось — цей салат буде з сюрпризом, — Тесса зробила глибокий вдих і вказала на свій живіт. — Сюрприз — звуться гормони і кислотний апокаліпсис.

— Ну тоді — тост з авокадо і компромісом, — Ерік поставив перед нею тарілку.

Векс тримала ложку і крутила нею, вивчаючи суп.

— Мені здається, він на мене дивиться. І щось приховує.

— Це бобовий крем, а не твій колишній, — буркнула Лея, усміхаючись краєм вуст.

— Боже, я тебе обожнюю, — Векс витерла сльозу сміху. — Якщо це знову буряковий момент Тео — я просто піду в монастир.

— Я присягався, що більше не експериментуватиму з буряком! — Тео, з ковпаком на голові та фартухом «Я кухар, а не маг», стояв біля динаміків. — Тепер час для справжньої магії — музики!

Він урочисто натиснув плей.

І… замість музики, з динаміків почувся чіткий, комп’ютеризований голос:

> «Субʼєкт L7 вийшов за рамки допустимих меж.»

Тиша. Абсолютна. Тільки у повітрі — запах імбиру, лимону… і паніки.

Лея вмить втратила рівновагу. Вона сперлась на стіл, тарілка злегка підстрибнула, бризнув соус.

— Лея?! — Вирій кинувся до неї, підтримав за талію. — Все добре?

— Це… було в моїй голові? — прошепотіла вона, погляд затьмарився. — Чи це всі чули?

— Усі, — сказав Тео, змарнівши. — Я нічого такого не вмикав. Це не трек. Це… ін’єкція в аудіопотік.

— Що за біса означає “L7”? — Ерік уже готувався лізти в налаштування колонки. — Це якась погана жартівлива анонімка?
— L7… — Лея стискала скроні. Її очі були широко розплющені, але ніби дивились не сюди. — Це... щось знайоме.

— Тео? — Вирій звернувся до нього серйозно. — Знайди джерело.

Тео сів за консоль, пальці забігали клавішами. Його обличчя насупилось.

— Так, є фрагмент. Закодований у файлі. Тобто… аудіо відкрило комусь канал. Хтось скористався нашою системою для відправлення повідомлення. Але не зовні. Зсередини.

— Що?! — Векс нахилилась через плече Тео. — Наші динаміки передають інфо зсередини?! Це як хорор з електрочайником!

— Це не просто повідомлення, — Тео тицнув на екран. — Це рядок коду. Старого. Надто старого, щоби бути згенерованим зараз. Це бібліотека "NOVA.ЕmoBase", 15-річної давності. І, до речі… цей рядок шукає активні об'єкти з маркером L7.

Усі погляди — на Лею.

Вона сиділа. Плечі трохи зсутулені. Руки — стиснуті в кулаки.

— У мене був сон, — сказала раптом. — Минулої ночі. Я… бачила себе в халаті. З браслетом на руці. На ньому було L7-03.

— Ти певна?.. — прошепотав Вирій, голос — як перед вибухом.

Лея повільно кивнула. Її голос тремтів, але не від страху — від усвідомлення.

— І дзеркало… показувало не моє обличчя.

У кімнаті стало так тихо, що навіть Альфа не встиг гавкнути. Він просто вийшов із-під столу й сів біля Леї.

— Ми знайдемо, що це, — сказав Ерік, але погляд мав насторожений.

— Може, це фейк? — Тео втратив свою звичну впевненість. — А може, ні. У будь-якому разі… це щось серйозне.

Лея встала. Обережно, але твердо.

— Я не боюся. Просто… мушу знати. Бо якщо я щось інше, ніж я… я все одно маю це пам’ятати.

Вирій кивнув. Його очі — повні болю. Але і віри.

— Тоді почнімо з того, що я знаю. «КОДЕКС-0», — промовив він. — Я там був. Давно. І вони не тільки створювали технології...

…Вони створювали агентів.