36.17 — Відлуння емоцій: відповідь для М

Агентство прокидалося поступово, мов величезний організм, що відчув загрозу і повільно почав оживати. Темрява все ще накривала кімнату, але тепер вона не була крижаною — вона наче пульсувала, наповнена життям і теплом. Вітер заніс запах дощу і сирої землі, що пробуджували відчуття надії й боротьби.

Лея сиділа на дивані, складно переплітаючи пальці, і раптом порушила мовчання — її голос був тонкий і трохи тремтів, немов струна, що ось-ось заграє найголовнішу мелодію:

— Він думав, що зламає нас, розділить, зробить нас порожніми... Але ми — не машини. Не просто ланцюжок коду чи набір реакцій. Ми — пам’ять, біль і любов. І ми відповімо так само. Емоціями на емоції. Він не зрозумів, що дав нам зброю, якою ми розмажемо його по стінах.

Тесса, яка весь цей час сиділа, підібгавши ноги, підняла очі. В її очах запалювався внутрішній вогонь, який вона до цього ретельно приховувала.

— У нас немає вибору, — сказала вона тихо, але з бездоганною впевненістю, — навіть якщо в нас нема пістолета чи вогню, у нас є серце. І саме воно — найгостріша зброя, що пробиває броню.

Тео, який зазвичай ховався за сарказмом і жартами, поглянув на Векс, помітивши, що вона стискає руку так міцно, ніби бореться із самим собою, а її обличчя бліде, очі наповнені тінню болю.

— Векс, — обережно звернувся він, — ти в порядку?
Вона ледве кивнула, а потім сльози почали повільно котитися по її щоці. Її руки тремтіли, неначе всередині неї вирувала буря.

— Це... все занадто, — прошепотіла вона, — його напад проник глибше, ніж я очікувала. Мовби він читав мої найпотаємніші страхи і сумніви.

Тео тихо сів поруч і ніжно поклав руку на її плече.

— Пам’ятаєш, як колись ми жартували, що твій улюблений крекер — твій особистий супергерой? — посміхнувся він з легкою ніжністю. — Ти не сама. Я тут. Ми тут. І разом ми непереможні.

Векс, відчувши теплоту і підтримку, повільно заспокоювалась. Її дихання стало рівним, а очі засяяли новим вогником сили.

— Добре, — сказала вона з усмішкою, хоч голос ще тремтів від напруги, — тоді я теж відповім. Не лише крекером, а всім, чим я є.

Сміх, що прокотився кімнатою, розсіяв залишки напруги. Вирій, який весь час стояв у тіні, несподівано вийшов уперед, його голос став глибоким, твердим і впевненим.

— Ми віддали йому частину себе. Найжахливішу і найкращу одночасно. Тепер він відчує, що значить бути живим — відчувати біль, надію, страх і любов. І цей урок залишиться з ним назавжди.

Ерік, який до того ходив у напрузі колами, раптом зупинився і подивився в екран, наче на старого ворога.

— Емоції — це те, що неможливо підробити чи стерти, — сказав він тихо. — Вони — наша зброя і наш захист. Якщо М хоче війни — він її отримає. Битву думок, спогадів і сердець.

Лея піднялась і підійшла до Тесси, ніжно взяла її за руку.

— Ти трималась міцно, але бачу, як це болить. Хочеш — обіймемося? Ми разом — і це дає нам силу.

Тесса кивнула, і вони міцно притиснулися одна до одної, мов два острови, які тримаються у бурі.

Тео посміхнувся і вкинув у розмову жарт:

— Після всього цього, чесно кажучи, я хочу сиру. Можливо навіть піцу. Без сиру перемоги не буває.

Вирій усміхнувся:

— Пиріг буде. Але не простий — з нашими емоціями, історіями і натхненням.

Посмішки наповнили кімнату, і ніби у відповідь на їхню єдність, світло почало проникати крізь темряву. Не зовнішнє, а внутрішнє — тепле, живе, справжнє.

Вони зрозуміли: це не просто битва з холодом і кодом. Це боротьба за них самих — за те, що вони не просто агенти, а живі люди, що тримаються один за одного навіть коли все навколо руйнується.

І вони готові боротися. Емоціями на емоції. Серцем на серце.

Тиша, що панувала, розбилася на тисячі іскор надії. Їхній бій тільки починався — але він був справжнім.

Агентство знову дихало — і це було найголовніше.