36.16 — Психологічна облога М

Агентство повільно занурювалося в туман невидимої психологічної облоги. М, мов майстерний гравець на шахівниці свідомості, влаштував атаку без жодних фізичних ударів — лише словом, спогадом, тінню сумніву.
Тео стояв біля вікна, підставляючи обличчя холодному повітрю, що пробивалося крізь тонкі щілини шибок. Руки непомітно тремтіли, мовби хтось прошіптував у них страх:

— Ти завжди був вигаданим, — лунало з-під свідомості. — Найкращі твої ідеї — просто повітря. Навіщо тобі насправді бути тут? Коли востаннє ти когось справді врятував, а не просто фантазував?

Тео закрив очі, ковтаючи цей гіркий присмак сумніву, наче холодну каву без цукру. Йому так хотілося вірити в себе, у свою силу, у свою роль. І тут, ніби з-за спини, почувся тихий голос:

— Ей, ти! Пам’ятаєш, як я назвав тебе «найкращим вигаданим татом»? Ти не просто вигаданий — ти кращий за багатьох «реальних». І не забувай, хто зламав цей проклятий мікроскоп у третьому класі!

Тео посміхнувся, хоч і сумно. Це був голос Векс — який, як завжди, влучно підмічала, коли треба підняти бойовий дух.

— Дякую, — прошепотів він. — Треба ж комусь бути «королем тривоги», щоб усі інші могли вижити.

У куточку кімнати стояв Вирій. Його обличчя було мов мармур — непроникне, але всередині палало щось на межі вибуху. Голос М, немов холодна тінь, просочувався крізь темряву:

— Ти — в’язень своєї пам’яті. Ти — біль, який не хоче відпустити. Хто ти без усіх цих спогадів? Просто порожній контур.

Вирій здригнувся, ніби отримав удар. У голові виникли картини: той білий коридор із дзеркалами, що розбиваються зсередини; образ із дзеркала, що шепотів слова, які не забути.

Раптом Лея з’явилася поруч, її дотик був легкий, як подих вітерця, але з силою, здатною приборкати найтемніші тіні:

— Ти не одинокий у своїй пам’яті. Ти — наше сьогодення. І я тут, щоб нагадати це.

Вирій повернув на неї погляд — і в ньому засяяло щось тепле, навіть крізь біль.

Ерік стояв із похмурим виразом, міцно стискаючи руки. Голос М не давав йому розслабитися:

— Ти боягуз. Ти зрадник. Ти не заслуговуєш ні на прощення, ні на довіру. Навіщо ти тут, якщо так хочеш втекти?

Він стиснув кулаки так сильно, що з пальців капнула кров. Та у глибині погляду відбилася боротьба — не з ворогом, а з самим собою. Вирій тихо, майже непомітно, кивнув йому:

— Ти не один. Ми втрьох. Пам’ятаєш?

Векс, сховавшись у кутку кімнати, відчувала, як холод пронизує все тіло. Голос М різко тиснув:

— Ти слабка. Занадто емоційна. Якщо ти не навчишся захищатися — загинеш першою.
Вона заплющила очі, намагаючись забути той шум у голові, але він лише посилювався. В цей момент чути було тихий сміх Тео. Він ніжно погладив її по голові, а голос був теплим, як перший весняний промінь сонця:

— Векс, пам’ятаєш, як ти колись хотіла стати королевою тривоги? Ось ти і є — королева. Лише іноді в цьому королівстві потрібні паузи.

Вона посміхнулася, хоч і тримаючись за плече, немов підтримка була найціннішим ліками.

Лея стояла біля вікна, розгублена і водночас сповнена суму. Голос М не зупинявся:

— Ти не заслуговуєш щастя. Ти покохала Вирія — і тепер носиш тягар майбутнього, яке не обрала. Ти залишишся сама.

Її очі наповнилися сльозами. Вона сіла на підвіконня, міцно обхопивши коліна руками.

Раптом у кімнату зайшов Вирій. Його погляд був м’яким, а голос — рішучим:

— Лея, майбутнє ми творимо разом. Ти ніколи не будеш сама. Ти — частина мене, частина нас.

Вона підняла на нього очі, і сльози перетворилися на світло надії.

Тесса стояла біля столу, відчуваючи, як тяжкість нависла над нею:

— Ти ховаєш біль, але він повільно пожирає тебе зсередини. Ти не витримаєш. Не захистиш ні себе, ні нас.

Вона стиснула кулаки, а потім різко вигукнула, ніби встромивши спис у тінь:

— Я можу і буду! І жоден М не зламає мене.

В кімнаті напруження досягло піку — боротьба з невидимим ворогом ставала все більш жорстокою.

І раптом сталося несподіване.

Векс, раптом, поблідла й похитнулась. Вона заплющила очі, стиснула руки в кулаки, і ноги її підкосилися.

— Мені... погано... — ледве прошепотіла вона. — Холодно... В голові шум...

Тесса миттєво підхопила її, тримаючи міцно, наче берегиня у бурю:

— Тримайся, Векс! Ти не одна. Ми тут, і ми пройдемо це разом.

В той момент у кімнаті, крім страху і темряви, засяяв маленький вогник — вогник надії, підтримки і ніжності, що не давала М зламати їх до кінця.