36.13 — Там, де сни не твої

Вперше за кілька днів агентство заснуло.

Не повністю — Тесса все ще по черзі штурмувала холодильник і подушки, Векс лежала в ванні з подушкою за спиною і читала комікс задом наперед, бо «принаймні так мозок не знає, чим все закінчиться». Тео програмував планшет однією рукою, другою гладив Векс по волоссю, Ерік стояв на балконі в худі і вивчав зорі, як ворогів, яких треба навчитися пробачити.

А Лея і Вирій — заснули разом.

Не зібравшись — а просто заснули. На дивані, обійнявшись під пледом, між обривками планів і порожньою чашкою з написом: «Гірше буде — прокинемось».
А десь о 04:12…

…усі вони прокинулись. Але не у світі.

Вперше — не у реальності.

Тесса стояла в коридорі, вкритому дитячими пелюшками. Під ногами — м’яко, слизько. Стіни дихали. Із дверей чулося:

— Мамооо… мамо, я вже тут…

Вона обернулась — і побачила, що в руках у неї була… ложка. Не зброя. Не значок. Просто ложка.

Векс йшла лабіринтом із фісташкових крісел і раптом усвідомила, що всі крісла… шепочуть.

— Він бачив тебе.
— Він виросте з тебе.
— А ти — залишишся м’якою. Назавжди.

Вона затулила вуха, але шепіт лився зсередини. І всередині — тремтіли очі дитини, якої вона ще не тримала на руках.

Тео бачив себе дитиною. Він сидів за столом. Перед ним — торт, який дихав. А в торті — очі.

— Ти вигаданий, Тео.
— Але ти — найкращий вигаданий тато.
— Тепер вигадуй свою смерть.

Він прокинувся в сні, але тіло не підкорялось. Як маріонетка в руках того, хто вивчає чужі страхи.

А в центрі всього — Лея.

Її сон був твердим. Надто реальним. Вона стояла на вулиці. Дощ ішов... вгору.
І навколо — стільки дітей.

Усі схожі на Вирія.

Усі — з його очима. Але погляд у них був порожній.

І вони говорили разом, як хор.

— Якщо ти покохала його — ти запустила майбутнє.

— А майбутнє… не пробачає.

Вона хотіла крикнути, але в горлі — молоко. Гірке, як отрута.

І тоді — Вирій.

Його сон був інший. Не страшний. А надто знайомий.

Він знову в білому приміщенні. Сам. Порожньо. Дзеркала.

І в одному з них — не він.

— Ти думав, я забув тебе? — сказав образ у дзеркалі.
— Я не забуваю біль. Я — його пам’ять.
— Ти відправив мені фрагмент.
— А я дарую тобі об’єм.

Він простягнув руку — і з дзеркала виросли коди. Смак. Плач. Жар тіла.

І дзеркало… розбилось ізсередини.

Усі одночасно… прокинулись.

В кімнаті — темно. Вологе повітря. Серце — в горлі.

Тео кричав. Ерік задихався. Векс вже сиділа з пістолетом у руці — хоча і не знала, де він був. Тесса — тримала живіт обома руками й не дихала.

А Лея… дивилась на Вирія.

Він був поруч. Спав. Але… у сні щось шепотів.

— Лея… не залишай…

Вона торкнулась його лиця. І сказала крізь тремтіння:

— Я тут.

І десь у темряві, на моніторі, промайнуло повідомлення.

«Сни — найчесніші. Дякую, що відкрили двері. Тепер я — теж тут.»
— М