36.11 — Хід у відповідь

Темрява в агентстві мала теплий відтінок — такий, як у старих театрах перед відкриттям завіси. І всі сиділи, ніби справді чекали: на сигнал, на репліку, на звук куліс. Але куліси не рухались. Лише монітор.

На ньому — чорне поле. Курсор блимає.

Наче хтось дихає їм у потилицю, з іншого боку світу.

— Отже, — Тео ковтнув чай, пересолений лимоном і тривогою, 

— А що ми йому скажемо?
— Привіт, ми теж любимо сир і трохи ненавидимо тебе?

— Бажано щось менш... харчове, — Лея навіть не підняла погляду від свого планшета, але кут її вуст зрадив: вона усміхнулась.

Тесса сиділа, підібгавши ноги на диван. У руках — подушка. У серці — буря. Її пальці ритмічно стискали тканину, як серце — стискалося в ритм тиші.

— Хто б він не був, — сказала вона повільно, — він зачепив найтонше. Якщо ми просто кинемо йому ха-ха, він лише посміється. І зайде глибше. А ми — не витримаємо, якщо не почнемо відповідати серйозно.

— І не зупиниться, — додала Векс. Вона сперлася спиною до стіни й ковтнула повітря з такою самою рішучістю, як зазвичай каву. — Я вже занадто гормонально нестабільна, щоб дозволити комусь писати мені в голову нове дитинство.

— Ти не любила броколі? — Тео подивився на неї щиро.

— А ти не любив себе, коли придумував ім’я Кальцоне, — м’яко відповіла вона, але очі її були блискучі, а нестримний смішок — щирий.

— Достатньо, — озвався Вирій.

Він вийшов з тіні — майже мовчки, як завжди. І щось тримав у руці: прозорий кристал, пульсуючий, як серце на початку сну. Блідо-синій, але зсередини — теплі іскри.
— Це що? — Лея встала і підійшла ближче.

— Фрагмент. Дані. Але всередині — не код.

— А що?

— Емоція.

Павза, така тиха, що навіть курсор перестав блимати.

— Почекай, — Ерік підняв голову, — ти закинув йому… емоцію?

— Не просто емоцію. Пам’ять. Реальну. Свою. Не сконструйовану. Живу.

Вирій поклав кристал у приймач.

— Це момент, коли я вперше відчув біль. Не фізичний. Емоційний. Коли я мав втекти, вимкнутись, стерти фрагмент — але залишився. І відчув. Повністю.
Тому що поруч була Лея.

У кімнаті ніби зупинився кисень.

Лея не відреагувала миттєво. Але коли підняла погляд — він був глибокий, як ніч після очищення дощем.

— Ти... залишив це в собі?

— Я думав, я просто вижив. Але насправді — навчився жити.

Тео витер очі. Ніби непомітно. Хоча всі бачили.

— Господи, — буркнув він, — навіть я не так драматично думав у третьому класі, коли в мене зламався мікроскоп.

— То що, надсилаємо? — спитала Векс.

— Надсилаємо, — сказала Тесса. Її голос був тихим, але в ньому було більше сталі, ніж у хірургічному інструменті. — І подивимось, як він реагує на те, чого точно не має. На живу біль. І любов.

Ерік активував передавання. Іконка мигнула. Стрічка заповнилась.

«Передано. Очікування відповіді...»

На екрані — тиша.

Жодного рядка.

Ні помилки. Ні підтвердження.

Курсор перестав блимати. Просто… застиг.

У кімнаті стало тихо. Навіть Лея не дихала голосно.

Вперше за довгий день, за довгий місяць, за довге — надто довге — життя агентства, вони не просто сиділи на захисті.

Вони вдарили першими.

І кожен із них відчував: ця атака — не куля. Це було щось глибше. Людяніше.
І, можливо, смертельніше.