36.10 — Той, хто в тіні

На столі досі лежав папірець із підписом "M". Простий, майже банальний. Але він дивився на них, як око — холодне, безповічне, уважне. І кожен із них відчував це по-своєму.

— Отже, ми погоджуємось, — сказав Ерік, тримаючи в руці сканер. — Це вже не просто справа. Це — сценарій.

Векс сіла важко, як людина, якій набридло бути в центрі чийогось театру. Відпила води, поставила пляшку з глухим стуком.

— І, здається, цей сценарист трохи одержимий вагітними.

— Він не просто сценарист, — Тео не підводив очей від монітора. — Він... архітектор ситуацій. Не той Архітектор, а новий. Такий, що програмує середовище, а не людей.

— І чому тоді в нього такий нік, як у початкової букви в уроці каліграфії? — Векс перевела погляд на Тессу. — У тебе не було відчуття, що він... близько?

Тесса повільно кивнула, погладжуючи живіт.

— Не те щоб близько. Але... ніби він вже тут. У стінах. У чайнику. У тиші. У повітрі.

— Ще трохи — і він буде в пельменях, — пробурмотіла Векс.

— Сподіваюсь, не в моїх, — Тео невпевнено понюхав бутерброд.

Лея підвелася, потягнулась і підійшла до Вирія, який знову щось збирав на проєкції.

— Вирію, скажи чесно. Це твій брат? З Версії? Ще один?

— Я не відчуваю з ним зв’язку. Але... почерк знайомий. Він мислить не як людина. І не як штучний розум. Він мислить як той, хто... спостерігає, не діючи, а коли діє — робить вигляд, що це ми самі.

— Ага. Як ідеальний терапевт, тільки пасивно-агресивний, — вставив Ерік.
— І вагітність як метафора — це вже занадто, — додала Лея. — Але, якщо чесно... він потрапляє в ціль.

— Бо ми вразливі, — сказала Тесса. — І ми... стаємо м’якшими. А значить — відкритішими.

Тиша.

У цей момент з монітора Тео вискочило повідомлення. Просто посеред коду. Без відправника. Без заголовка.

На чорному тлі — одна фраза:

«Глибше. Ви близько. Але не там, де думаєте.»

Всі підскочили.

— Вимикай! — Векс різко встала. — Тео, вирубай, блін, усе.

— Я не вмикав! Воно саме...

— Це що, фраза з привітання? — Ерік закотив очі. — «Ви майже на дні. Вітаю! Наступна підказка — в підгузках

Вирій підвівся.

— Ні. Це — підтвердження. Він бачить нас. І бачить, що ми почали розуміти.

— А отже, йому стає... цікаво, — Лея стисло. — І він зробить наступний хід.
— І що ми робимо? — спитав Тео, витираючи піт з лоба.

Вирій провів пальцем по голограмі. Іконки з'єднались в одне.

— Ми робимо наш хід. Перший справжній.

Тесса нахилилась вперед:

— І починаємо не з того, де він нас уже обігнав. А з того, що він не врахував.

— А саме? — Ерік дивився на неї, але ніби вже знав відповідь.

Тесса посміхнулась. Криваво-солодко. Гормонально-переможно.

— Ми — не просто команда. Ми тепер — родина. І коли загрожують родині, ти не відступаєш. Ти копаєш глибше. Ти запускаєш війну.

Векс потягнулась і потримала Тессу за руку.

— Ну що ж, материнський батальйон готовий. Тільки не забудьте зупинити мене, якщо я почну кидатись подушками замість гранат.

— Я зроблю таблицю, — буркнув Тео.

— Я зроблю план, — додав Ерік.

— А я... піду за собакою, — сказав Вирій.

— Що? — всі разом.

Вирій знизав плечима.

— Ми ж обіцяли Леї завести когось маленького перед тим, як...

Лея скрутила з паперу зображення літери «M» і кинула йому в лоб.

— Добре. Але тільки не чихуахуа. Вони ще страшніші за М.

І в кімнаті, вперше за останні години, пролунало щось схоже на сміх.
Нервовий. Але щирий.

Бо іноді перший крок у війні — не план.
А усвідомлення, що ти не один.