36.9 — Спільна нитка

У головній залі агентства було тихо, як у бібліотеці перед бурею.

Світло ламп зм’якшувалось кольоровими вогниками від голографічного проєктора — на великому дисплеї мерехтіли зображення коробки з пелюшками, печива-галюцинацій, сиру з відбитком і зловісного листа від «M.»

А в центрі — Вирій.

Він стояв, зосереджено перебираючи інформацію на панелі, наче диригент, що керує симфонією... але та симфонія складалась із збочених натяків, тривог і печива зі спогадами, яких ніхто не пам’ятав. 

На стіні — проєкція.
Коробка. Печиво. Відбиток. Лист від М.

Навколо — команда, мов актори в театрі, де режисер — невидимий.

Лея сиділа поруч, згорнувшись у плед. Тесса гризла льодяник, тримаючи руку на животі. Векс спиралась на спинку крісла, Тео робив нотатки на планшеті. Ерік — стояв, склавши руки за спиною, як на допиті.

Вирій мовив рівно:

— Це — не хаос. Це — візерунок. Лінії, що здавались розкиданими, тепер з’єднуються.

На екрані:

❶ Коробка з пелюшками.
— Усередині — жучок. Але не просто маячок. В ньому був фрагмент коду. Зашифрований у стилі, який я бачив лише… у собі.

❷ Печиво з “пам’яттю”.
— Воно створене не просто для смаку. Його склад — носій для 

інформаційних тригерів. Створює хибні спогади, викликає емоційну відповідь. Це не продукт. Це засіб впливу.

❸ Сир. Відбиток.
— Генетично чистий. Без органіки. Схоже на синтетичну шкіру. Але достатньо реальний, щоб залишити слід. Це… або модель. Або — когнітивна проекція, навмисно створена, щоб змусити нас повірити, що тут було щось... дитяче.
Вирій зосереджено глянув на друзів.

— Усе це… виглядало окремо, — мовив Вирій. Його голос звучав спокійно, але в глибині ховалась напруга, — Але тепер я бачу структуру. Систему. Не випадковість. Не жарт. А сценарій.

На дисплеї загорілася перша іконка — коробка для немовляти.

— В пелюшках — шифр. У сосці — жучок. Але не просто сигнал. Там — фрагмент коду. І що найстрашніше: почерк цього коду знайомий. Я бачив його… коли шукав самого себе.

Тео підіймає голову від планшета:

— Значить, це пов’язано з Версією?

— Можливо. Але почерк адаптований. Як хтось, хто… вчився на наших помилках.

— Чудово. Схоже, ми навчили маніяка, як краще нас мучити, — буркнула Векс, злегка розтираючи поперек. — Спасибі, науковий прогрес.

На екрані з’явилось зображення печива зі спогадами. Дитяче, з начинкою — як з реклами. Але з наслідками — як з поганого кіно.

— Печиво не їжа. Це тригер. Хімічна матриця з емоційним маркером. Тео згадав сцену з дитинства… якої не переживав. Це не спогад. Це вшитий настрій.

— Тобто печиво вміє брехати? — Тео підняв брову. — І що далі? Йогурт, який змушує тебе кохати по-новому?

— Якщо буде йогурт з іменем “Кальцоне”, я його з’їм на зло тобі, — вкинула Векс.

— Я думав, ми це вже пережили...

Всі трохи посміхнулись, але тільки на секунду. Бо на дисплеї — відбиток дитячої ноги. У сирі.

Мовчання.

— Немає органічної тканини. Але є тиск. І температура. Це був дотик. Але не людський. Або… не сучасно-людський, — Вирій провів по голограмі рукою, і вона закрутилась, змінюючи перспективу.

— Це не просто гра. Це спостереження. І підлаштування. Під нас. Під наші реакції.

Тесса стиснула плечі й глибше втягнулась у свій светр:

— Усе — про дітей. Про майбутнє. Про життя, яке ще не 

настало. А отже, про те, що ми не встигнемо захистити.

— Але воно вже в небезпеці, — сказала Лея. Її голос був тихим, але в ньому тріщав лід.

— Тобто ворог не просто б’є по минулому. Він б’є по тому, що тільки зароджується, — додав Ерік.

Тео повільно прокрутив між пальцями стилус:

— Вагітність. Коробка. Відбиток. Фальшиві спогади. Це все – один наратив. Хтось створює простір, у якому ми вже не знаємо, чи нам довіряти… собі.

Лея нахилилась уперед:

— А якщо це не атака… а побудова? Вони не руйнують нас. Вони хочуть... спроєктувати нових нас. Через страх, через любов, через наші майбутні вибори.

— І використовують дітей — бо це найчутливіше. Бо це… наше найсвітліше. Найвідкритіше, — Тесса сказала це тихо, тримаючись за живіт. — І найвразливіше.

Ерік глянув на неї. Але не сказав нічого. Він лише стиснув її пальці, і вона не відпустила.

Вирій знову обернувся до зображень. Він об’єднав усі лінії на голограмі.

І сказав нарешті:

— Це — не випадковості. Це — одна система. Один почерк. Один напрямок. І він підлаштовується під найделікатніше — наше майбутнє. Наші почуття. Наші нові ідентичності. Батьківство. Пам’ять. Любов. І страх.