36.8 — Хтось інший грає в гру

Ранок почався... як тривожна пауза.

Ніхто не говорив вголос, але всі відчували — щось зависло у повітрі, як гіркий запах перегорілого попкорну. І хоч розслідування «тюфельно-сирного монстра» здавалося абсурдом, той відбиток маленької ноги не був жартом.

І от тепер — нове.
На кухонному стільці, просто посеред ранкової метушні, з’явився конверт.

Без поштового штемпеля. Без адресата. Без нічого — тільки гладкий чорний папір. І тиша навколо.

Тео першим побачив.

— Ой. Лист без нагляду. Це завжди добре.
— Тео, ти не береш незнайомі печеньки — чому береш незнайомі листи? — Тесса вже витягала льодяник із рота, але зупинилась, коли побачила його обличчя.

Ерік підійшов ближче. Взяв конверт обережно, наче в ньому була вибухівка.
Розрізав його ножем. Розгорнув аркуш.

Тиша стала ще глибшою.

На аркуші — одне речення, друковане старим шрифтом, капіталіст-електро. Літери чорні, тиснення — сухе.

«Ви граєте за життя. А я — за вплив. Пограємо?»
— M.

Лея обережно відклала чашку. Сівши рівно.

— М. Без імені. Без стилю. Тільки буква. Це... демонстративно. Це не людина — це заявка.

— Хто б це не був — він точно дивився занадто багато драматичних фільмів у дитинстві, — Векс зітхнула. — Або це дитина з драматичним дитинством. І це нас лякає ще більше.

Тео нервово потер шию:

— Я знаю цей стиль. Бачив таке в крипто-форумах ще на початку. Люди, які не хочуть знищити світ — вони хочуть його… перепрошити. Через символи. Через мову. Через смисли.

— Гра за вплив — це не вибух. Це зараження. І ми вже в грі, просто не знали цього, — сказала Тесса і притиснула руку до живота.

Ерік мовчки встав і почав аналізувати папір. Провів сканером по краях.

— Немає волокон сучасного типу. Це друкований вручну лист. Але з мікрокодом у типографській структурі шрифту. Це… маячня. Ідеально вивірена маячня.

— Типова стратегія для того, хто хоче здаватися хаосом, але грає… шахи, — Лея стисла губи.

Усі перевели погляд на Вирія. Той сидів, не рухаючись. Лише пальці по столу стукали чітко: три—пауз—два—пауз—три. Код тривоги.

— Це не перший його хід. Просто перший, де він захотів показатись. Все, що було до цього — теж його.

— Коробка з пелюшками?

— Так.

— Печиво зі спогадами?

— Так.

— Відбиток ноги в сирі?

— Так.

Лея витерла обличчя долонею:

— Отже, ми не розслідували випадки. Ми виконували місії. У чиїйсь чужій грі.

Тео глянув на папірець ще раз.

— Це пастка. І водночас запрошення.
— Гірше, — сказав Вирій. Його голос був незвично глухим. — Це випробування.
Тесса стиснула руку Еріка.
— Нам показали, що ми вразливі. Що ми… не просто команда. А родина. З очима, що бачать не лише злочини, а й страх. Зі шрамами. З майбутнім. І саме це робить нас цікавими. Бо вони знають — ми… вже не можемо не захищати.

Ерік кивнув.
— І коли захищаєш — не рахуєш кроків. А значить… керований.

Лея сказала тихо:

— Хто б ти не був, М… ми вже відчули тебе. І повір — нам вистачить імені з однієї літери, щоб тобі стало… некомфортно.

У куточку екрана, на панелі віддаленої безпеки, засвітилась нова активність.

Один файл. Без назви. Без зображення. Лише заголовок:

«Ходімо глибше. Наступна зупинка — спогад, який ви не створювали.»