36.7 — Маленька нога в тіні

Вони вже думали, що справа з гастромонстром завершується простою міською байкою з запахом трюфелів і сирного психозу.

Але тоді — був сир.
Ресторан «Truffle&Muse», підвал, зона збереження делікатесів. Температура +4. Пахне вологою стіною, дерев’яними полицями і… гострим, терпким сиром.

Векс спирається на бік, дихає з зусиллям, відкриває холодильник.

— Ну й нащо ми сюди приїхали? Хто нормальний залишає сир у холодильнику — сам на сам? Це ж зрадницьке середовище!

Тео стоїть поруч. В одній руці — блокнот. В іншій — пакетик з активованим вугіллям (про всяк випадок, бо вагітна Векс = катастрофа поруч).

— Я думав, ти любиш сир…

— Любила. До третього місяця. Потім він вирішив атакувати мій шлунок на генетичному рівні. Ще трохи — і я підпишу з кимось договір про ембарго на камамбер.

Вона нахиляється, відсуває сир з полиці — і…завмирає.

— Тео. Повільно підійди. Повільно — це коли не дихаєш як загнаний кабан.

— О Боже. Це щось знову дихає? Бо я не готовий до ще однієї сирної істоти, яка хропе!

— Подивись. Просто подивись.

Він присідає. І бачить: на тонкій кірці м’якого сиру, посеред блискучого шару жиру — чіткий, ідеально сформований відбиток ноги. Маленької. Дитячої. У сирі.

Тео відкрив рота, закрив. Потім знову відкрив.

— Це… це нога.

— Угу.

— Дитяча.

— Угу-угу.

— У сирі.

— Мене більше хвилює, чому вона така акуратна. Я в дитинстві бігала як лось на буряковому полі, а тут хтось позував!

У дверях з’являється Тесса, з кислою міною і льодяником у роті.

— Що за... драматичний натяк на батьківство у стилі Пармезан?

— Поглянь.
Вона кидає оком.

— Ага. Значить, або малюк блукає кухнями ночами, або… хтось вирішив грати на наших нервах.

З іншого боку з’являється Ерік — мовчазний, з портативним сканером у руках.

— Температура свіжої плівки — не більше 30 хвилин. Це сталося щойно. Ніхто не бачив. Сигналізація не спрацювала.

— Може, сир був у змові? — Тео нервово пересмикнувся. — Я чув про змову овочів. Сир — логічний наступний крок.

Тут заходять Лея й Вирій. Вони зупиняються — і синхронно нахиляються над сиром, як досвідчені розвідники.

Лея:

— Це не жарт. Це… інсценізація. Або ритуал. Або… проба.

Вирій прикладає до поверхні сканер.

— Мікрочастинки. Немає ДНК. Але є структурована матриця білків. Як у клонів. Або... у когось новішого.

Він замовкає.

Усі мовчать.

І тільки Тесса, з підозрою дивлячись на сир, каже:
— Окей. А тепер чесно: хтось із вас лишав тут дитину?

— Ми б помітили. — відповідає Лея.

— Тоді чому ця дитина залишає відбитки? У гастрономічних закладах? Хтось вирішив, що ми любимо загадки з глутаматом?

Ерік, вже зовсім серйозно, каже:

— Це слід не на їжі. Це — послання. Пряма атака на нашу психіку. Вагітні. Немовлята. Печиво. Тепер — сир. Вони б’ють по найслабшому.

Векс нарешті відходить від шоку.

— Хоч би не на торті наступного разу. Бо я знесусь. Слово честі.

Тео підсумовує:

— Це натяк. Але такий, що… робить мурашки по шкірі. Бо це не погроза. Це, як Лея каже... проба ґрунту.
І в тиші Вирій каже речення, після якого в усіх стискається дихання:

— Це не натяк. Це — підготовка.
Вечір став важким. На душі було сирно, тривожно, і — дивно.

А за кілька годин хтось підкине нову записку. Лише одну букву.

M.