36.6 — Лея і Вирій: незафарбована ніжність

Вони не мали чергування тієї ночі, але обом було неспокійно.

Точніше — спокійно настільки, що здавалося… небезпечним.

Лея сиділа в залі біля великого вікна, притулившись до теплого дерева підвіконня. У руках — чашка з ромашковим чаєм, давно вже охололим. Вона дивилась на небо — темне, чисте, байдужо красиве. Її пальці ритмічно крутили ручку чашки, ніби шукали в цьому контроль над думками.
Кроки Вирія не було чути. Але він завжди знав, де вона. І вона завжди знала, коли він поруч.

Він зупинився у дверях. Поглянув на неї кілька секунд. Потім — підійшов повільно і сів поруч. Вони не торкалися одне одного. Але між ними вже було щось тепліше за плед.

— Думаєш про печиво? — спитав він.
— Про світ. У якому хтось вмонтовує фальшиві спогади в їжу для немовлят? Так, романтика століття.

— Я б хотів, щоб світ був іншим.

— Ми всі хотіли. Але поки є трюфелі, що зникають самі по собі, і коробки з кодами в пелюшках — ми не маємо права мріяти. Правда?

Тиша. Її голос був спокійним, але очі — порожні. Небезпечна порожнеча, у якій було занадто багато минулого.

Вирій нахилив голову.
Його голос був майже пошепки:

— А як би ти назвала нашу дитину?

Питання зависло в повітрі, як пил у промені нічного ліхтаря. Неочікуване. Голе. Справжнє.

Лея мовчала. Довго. Надто довго. Потім:

— Чому питаєш?
— Бо я уявив. Нас. Її. Його. Ім’я на чашці. Маленька ковдра з ініціалами. Речі, які… я не маю в пам’яті, але чомусь пам’ятаю.

— Ти — не той, хто має мати спогади. Але той, хто має майбутнє.

Вона обернулась до нього.
Обличчя стало м’якшим. Очі ще були обережні, але вже не ворожі.

— Я не думала. Чесно. Я… не дозволяла собі так далеко йти в думках.

— Але якби?

Вона затягнула ковдру на плечі й оперлась щокою на коліна. Її голос був майже дитячим:

— Не кодове ім’я. Не “Л-7” чи “Проєкт Лотос”. Я не хочу, щоб наш син чи донька були ще одним файлом у базі. Я б назвала… як звучить серце. М’яко. Безшумно. Без звітів.

— Приклад?

Лея зітхнула. Потім — прошепотіла:

— Якщо хлопчик… Нолан. Тихий, спокійний, але з глибиною. Як ти.

— А якщо дівчинка?

— Ілайя. Як Ілля з блискавкою. Як я, але м’якіше. Трохи менше гостро. Але все одно з вогнем.

— Ілайя… — повторив Вирій. — Я запам’ятаю.

Він узяв її руку — не різко, а так, ніби вона могла зникнути від різкого руху. Стиснув. Її пальці відповіли тим же.

— Я не створений, щоб мріяти. Але ти навчила мене мріяти про щось справжнє.

— Мрій далі. Бо я вже намалювала її у голові. У тебе на плечах. З білим вівчуром біля ніг.

— Значить, прийшов час тренувального цуцика.

— Звісно. Ми спочатку вивчимо команду “не лізь у проводку”, а потім — “не бийся з клонованими ворогами”.
— Схвалено.

І вони мовчали ще кілька хвилин.

Десь унизу скрипнули сходи. Хтось відкрив холодильник. Але тут, у темній кімнаті зі світлом від ліхтарів зовні, було тихо.

І вперше за довгий час — безпечне майбутнє здавалося не абсурдом. А можливістю.
Але наступного ранку — сир повідомить про щось зовсім інше…