36.4 — Батьківство як воно є

Сцена 1 — «Псевдопрогулянка» Тесси й Еріка 

Парк, крізь який вони йшли, був несправедливо ідеальним: дерева шелестіли, ніби репетирували сцену примирення, білка граційно стрибала гіллям, а сонце облизувало все м’яким післяобіднім світлом.

— Ну, краса. Прямо як на листівці. Ідеальний момент, щоб я тебе вбила.

Ерік вже зрозумів, що “ідеальні моменти” з Тессою зараз могли закінчитися чим завгодно — від сльоз і поцілунків до биття кришкою термоса.

— Я… сподівався, що свіже повітря заспокоїть.

— Ага. А ще більше заспокоює коли ти приносиш… це!

Вона з пафосом вихопила з пакета пляшечку йогурту й піднесла до очей. Обличчя її було драматичне, як у шекспірівської героїні, яку зрадили — не в коханні, а у смакових вподобаннях.

— Полуниця з... базиліком, Ерік. БАЗИЛІКОМ. Це для кого? Для вампіра на детоксі?

— Ти ж вчора казала, що тобі хочеться чогось «трав’яно-свіжого». Це… базилік!

— Вчора я була іншою жінкою! Вчора мною керував гормон естроген! А сьогодні — сам сатана з хронометром!

Вона розвернулась і сіла на лавку, важко, з драматичним зітхом. Її плечі опустились, як і крила надії Еріка.

— Я просто… я не знаю, що мені хочеться. Я не впізнаю себе. Вчора я плакала через картоплю. Сьогодні — через йогурт. Завтра, мабуть, нападу на автомат з батончиками, бо він не відповість мені добрим словом.»
Ерік стояв поряд мовчки. Потім — обережно дістав з пакета другу баночку.

— Я купив і чорницю з грушею. На випадок… як зараз. І… фісташкові крекери. І маленьку шоколадку, яку ти “нібито ненавидиш”, але завжди їси.

Тесса здригнулась. Погляд на шоколадці. Потім — на ньому.

— Ти шпигун? Як ти знав про шоколадку?

— Я твій шпигун. З постійною дислокацією в пеклі, де ти вирішуєш, що любиш.

Вона мовчки взяла шоколадку. Відкусила. Жувала з ображеним обличчям.

— Вона суха. Але правильна.

— Я старався.

— Ти дурний.

— Але твій.

Тесса нарешті посміхнулась — так, як вона вміла: крізь втому, абсурд і повну емоційну нестабільність.

Він сів поруч.

— Ти знаєш, я боюся. Постійно. Боюся, що знову накосячу. Що знову втрачу… тебе. А тепер ще і малюка.»
Тесса поклала долоню йому на руку. Її голос став тихим, майже шепотом:

— Я теж боюсь. Але знаєш, що рятує?

— Що?

— Те, що ти приносиш неправильний йогурт… але правильне серце.

І вони сиділи в тиші.

Парк дихав. Білка зникла. Десь неподалік хтось розливав каву.

А Тесса подумала: можливо, цей йогурт не такий вже й поганий.
Сцена 2 — Векс і Тео: «Битва за ім’я»

Ранок. Кабінет на другому поверсі агентства. У куточку стоїть розкладне крісло-гніздо, обкладене подушками, як фортеця.

У центрі крісла — Векс.
Вона — не просто вагітна. Вона — берегиня потомства, генератор емоцій і богиня гніву у піжамі з єнотами.

Тео стоїть навпроти, тримаючи в руках планшет і табличку Excel. Обережний, як сапер.
— Ну добре. Давай ще раз проглянемо список. Я прибрав “Кальцоне”... Хоча дарма. Це було музичне ім’я!»

— Музичне? — Векс насупилась, як хмара перед грозою. — Це звучить як ім’я хлопця, який грає на гарячих пиріжках!

— Але уяви: дитина підростає, і всі в садочку питають — хто це такий неймовірний, із родзинкою, з соусом! Це вже не просто ім’я — це бренд!

— Тео. Я щиро тебе люблю. Але якщо ще раз у списку з’явиться Кальцоне, я візьму цю подушку і зроблю тобі кесарів у зворотному напрямку.

Тео замовк. Натис кілька кнопок — і «Кальцоне» зник із таблиці. Урочисто.

— Добре. Новий варіант: Аліса. Класика. Ніжно. Без начинки.

Векс зітхнула й трохи розслабилась.
— Аліса… нормально. Але ми не кличемо її Алісою лише тому, що це “безпечне ім’я”. Мені не треба безпечно. Мені треба… щоб її ім’я було не менш яскравим, ніж вона сама буде. Бо якщо ця дитина вийде на мене, вона вже зараз планує переворот у пологовому.

Тео задумався.

— Тоді давай так: я створю новий список. Назву його "Можна, якщо я хочу вижити". І почну з імен, які тобі реально подобаються.
— Добре. Перше ім’я: Не-Кальцоне.

— Записав.

Вона скривилась, поглядаючи на планшет.

— А ще… — її голос став тихішим. — Я знаю, я іноді перебільшую. І я втомилась. І злюсь. Але тільки тому, що ти — найрідніший. І я… боюсь.

Тео опустив планшет і сів поруч.

— Я теж боюсь. Бо ніколи не любив настільки сильно когось, кого ще навіть не бачив. І боюсь втратити тебе. Навіть у піжамі з єнотами.

— Піжаму не чіпай. Вона магічна.

— Тоді я — твій магічний дурник. Який кохає тебе. Навіть якщо ти назвеш нашу дитину… Песто Грім.