35.5 — «Проміжки між бурями»

Вечір опустився на агентство м’яким, медовим світлом, що сочилося крізь жалюзі. Всі були вдома. Нарешті.
Але то був не просто дім. То було гніздо — тепле, затишне, обіймане ароматом лаванди й гарячого повітря з духовки, де хтось щойно витягнув щось їстівне (або майже їстівне — Тео знову експериментував).

У вітальні, на старому дивані з пледами й подушками, лежала Тесса. Її голова — на колінах Еріка. Її очі — нарешті сміялись, а не сіпались від запахів.
Він пестив її волосся, зосереджено й ніжно, ніби виплутував вузлики не лише в пасмах, а й у нервах.

— Знаєш, — сказала вона раптом. — У мене сьогодні не було огиди до тебе. Навіть трохи… подобаєшся.

— Ах, найвища форма компліменту від жінки на другому місяці, — усміхнувся Ерік. — Що далі? Вона не жбурнула в мене ложку?

— Далі я… — вона зробила паузу, — …можу дати тобі поцілунок. Маленький. Без запаху.

— Як романтично, — Ерік нахилився ближче. — Без запаху, але зі смаком.

— Зараз як знудить, — буркнула вона крізь посмішку.

— На твоєму животі написано, що він з тобою згоден. І бурчить. Голодно.
Тим часом у другому кутку квартири Тео сидів із Векс. Вони вмостились на кухонному килимку, притулившись спинами до стіни. Світло було приглушене — лише настільна лампа світила теплим жовтим колом.
На колінах Тео — розгорнута книга з вигадливою обкладинкою: «Вогонь під серцем: історія магині та мага». Він читав уголос, іноді надто пафосно, іноді — з інтонацією мультяшного лиса.

— «…І тоді вона відчула, як вогонь запалюється всередині неї — не магічний, не той, що палить, а той, що дає життя. Маленьке полум’я, що ворушиться в темряві живота…» — Тео зупинився.
— Серйозно? Вогонь? Це вже якась внутрішня пожежа, а не романтика.

Векс засміялась, утиснувшись йому в плече.

— Я теж хочу бути магинею. Але такою, щоб… не хотілося блювати щоразу, коли нюхаєш повітря.

— Ти вже магіня, — м’яко відповів він, притискаючи її пальці до своїх. — Бо перетворюєш мене на краще. І, щиро кажучи, це важче, ніж керувати вогнем.

— А ще я змушую тебе читати дивні книжки. І вживати слова на “плацента”.

— Це вже чорна магія.

Вона зітхнула, але усмішка не зникла.
На балконі, трохи осторонь усієї хатньої метушні, Лея й Вирій вечеряли.
Ніч була ніжною: з рідкісною тишею, ледь чутними звуками міста та запахом свіжого базиліку з горщика поруч.
На столі — підсвічники з воском, який пахнув медом. Лея повільно їла салат з кедровими горіхами, Вирій пив лимонад із імбиром. Їхні пальці час від часу торкались, ніби між ними проходили хвилі.

— Ти думаєш… ми будемо батьками? — тихо запитала вона, погляд спрямований на небо.

— Я думаю… — Вирій повільно поклав свою долоню на її. — Ми вже створили дім. А далі — тільки рости. Що б не було — це буде разом.

Лея подивилась на нього довго. Повільно посміхнулась. Її очі блищали не від світла свічки — від тепла, що з’являється тільки між людьми, яким довіряєш.

— Це дивно, — сказала вона. — Весь світ горить, а ми тут… ніби знайшли шматочок тиші.

— Він наш. І поки ми тримаємо його — світ трохи менш божевільний.

Вітання з вітальні: Тесса знову засміялась — цього разу щиро, глибоко, з трохи хрипом, як після дощу.

— Що вони там роблять? — спитав Вирій.

— Живуть. І це… прекрасно.