35.4 — «Запах правди»

Кафе «Рожевий перець» зустріло команду абсолютною тишею й ароматом, що міг викликати сльози навіть у шеф-кухаря з титановим нюхом.
Запах стояв… складний. Він пахнув, як якщо б трюфель, кавун, туман і шкарпетка вирішили влаштувати вечірку в духовці.

— Це… не злочин. Це війна проти нюху, — прошепотіла Тесса, підносячи до носа рукав кофти.

Векс, стоячи позаду, уже зав’язала шарфом половину обличчя.

— Якщо це «рожевий перець», то я — м’ятний крем, — буркнула вона.
— Не хвилюйтеся! Я все обчислив! — у двері буквально влетів Тео.
На ньому — захисний костюм, маска, бахіли, навіть шапочка з вухами кота (він твердив, що це піднімає моральний дух команди).
— У мене є набір для збору летких речовин, три вакуумні пакети і…

— Це ще гірше! — Векс затулила очі й сховалася за Леєю. — Він став мутантом.

— Технічно — техномутантом, — поправив Тео і одразу зупинився. — Стоп. Що це пахне? Я вже… не відчуваю обличчя.

— Це симптом, — озвався Вирій. — Маска не рятує. Ми зайшли надто глибоко.

Всередині кафе за прилавком сидів самотній кухар — старенький, з білою пов’язкою на очах і порожнім поглядом у темряву.

— Стоп… він… — Лея зробила крок уперед. — Ви… осліпли?

— Таки так, — відповів він спокійно. — Але не повністю. Лише тимчасово. Медики сказали, від стресу.

— Якого… стресу? — Тесса обережно сіла поруч на стілець, прикриваючи ніс серветкою.

— Я працював тут 20 років, — тихо промовив кухар. — Але новий власник — якийсь гастрокутюр'є з Парижа, що захотів 

«молекулярну революцію». Почав ввозити нові інгредієнти. Все виглядало однаково, але запах…
Я помилково взяв ароматичний мікс для соусів і використав його замість екстракту ванілі для тірамісу.
А далі — крики, блювота, швидкі… Мене хотіли посадити.

— Але ж ви не винні, — м’яко мовила Векс, знімаючи шарф. — Ви просто хотіли робити те, що любите.

— І все ж… це моя кухня. Моя відповідальність.

— Справжній злочинець — той, хто вирішив, що трюфельне масло може бути десертом, — хрипко додала Тесса. — Серйозно. На кого це розраховано? На тарганів з вищою освітою?

— Я… я просто хотів створити щось нове, — долинув голос з-за стіни.
Звідти визирнув молодий, дуже модний, дуже переляканий кухар у рожевому фартуху.

— Ви? — Тео скочив. — Ви і є той гастрокутюр'є?

— Ну… я більше кулінар-футурист, — пробурмотів той, стискаючи баночку із залишками суміші.
— Це ж мало бути проривом. Заміна класичному тірамісу — для людей з індивідуальним смаком.

— Індивідуальний смак — це не знущання над органами чуття, — втрутилась Лея. — Ви не адаптували рецепт. Ви створили новий вид зброї.

— У нас є все, що треба, — спокійно мовив Вирій. — Запахи, сліди, зразки і свідчення.

— Я піду з вами, — сказав молодий кухар. — Я не ховався. Просто… не думав, що все настільки серйозно.

— О, серйозно, — відгукнулась Тесса. — Дві вагітні і зіпсоване тірамісу. Це майже міжнародний злочин.

Кухар засоромлено опустив очі.

— Але ви ще зможете колись готувати, — обережно додала Векс. — Просто… не зараз. І не тут. І не для людей.

Всі посміхнулись. Навіть осліплий старий кухар — бо щось у цьому жарті було водночас і болісним, і зцілюючим.

— А ще… — Тео витяг щось із кишені. — Я зібрав мікропроби з вентиляції. Це… просто божевілля. Але я додам їх до колекції. Назву її: «Як не варити повітря».

Тесса засміялась, знову прикривши ніс.

— Ходімо звідси. Поки нас не накрило новим ароматом.

І команда повільно вийшла з кафе, де запахи ще довго будуть жити власним життям — на згадку про тірамісу, яке не мало стати.