34.5. Емоції, ніжність, напруга

Кухню ще не полишив дим — він зависав у повітрі, мов невидимий ворог, що втратив силу, але лишив по собі тривожний післясмак. Проте в серці простору вже запалювалось інше світло — світло турботи, присутності, глибоких почуттів, які дим не здатен затуманити.
— Тессо, поглянь на мене... — Ерік тримав її в обіймах, міцно, на межі тремтіння, але дбайливо, мов боявся ще більше її травмувати. Його долоня лежала на її животі, обережно, як на найтендітнішому склі.

Тесса заплющила очі на мить, глибоко вдихнула повітря, що вже починало очищуватись. Болі не зникли, але її обличчя трохи пом’якшало — він був тут.

— Я... я не знаю, що це було... — прошепотіла вона крізь подих. — Це схоже на хвилю, яка накотила зсередини... і знову відступила...

— Це мине, чуєш? Я тут, нікуди не йду. — Ерік нахилився ближче, торкнувся чола до її скроні, м’яко шепочучи: — Ми вже пройшли чимало. І ще пройдемо. Але тільки разом. 

Завжди разом.

Тесса злегка всміхнулася крізь сльози, її пальці міцно стиснули його руку.

— Завжди... звучить як угода.

— Ти — моя улюблена угода, Тессо.

На підлозі, в оточенні подушок і рушників, Векс повільно кліпала очима. Тео сидів навколішки поруч, тримаючи її долоню обома руками, мов боявся відпустити.

— Векс... сонечко, ти зі мною?

— Тео?.. — її голос був слабким, хрипким, але живим. — Що... сталося? Я... я бачу тебе двічі.

— Один із мене точно реальний. — Він посміхнувся, ковтаючи клубок у горлі. — І він неймовірно радий, що ти отямилася.

— Я... була... наче у воді... і не могла виринути...

— Але ти виринула. Ти сильна. Ти зі мною. — Тео ніжно доторкнувся до її чола, притулившись губами до її руки. — Я не відпущу. Ніколи.

— Це була... пастка? — її очі блукали по кімнаті.

— Так. Але ми вже прорвалися. — Він зітхнув, нарешті дозволяючи собі коротку мить полегшення.

— Вирію... — раптом прозвучало з кута, де сиділа Лея, все ще охоплена дивовижною фантасмагорією.

Він підійшов до неї, обережно опустившись поруч. Її очі блищали, але дивились не на нього — десь крізь нього, в інший вимір.

— Лея... — промовив він м’яко, не порушуючи того чарівного стану, — чуєш мене?

— Шашлик... — вона хитнула головою. — Він танцював. З млинцем. І потім сказав мені, що кохання — це часник на кінчику душі...

Вирій усміхнувся і сів ближче, взяв її за руку:

— А якщо я скажу, що часник — мій улюблений інгредієнт?

Вона кліпнула:

— Тоді, мабуть... я тебе кохаю.

Він не відповів — просто ніжно поцілував її пальці. Її дихання трохи вирівнялось, щоки набули кольору.

— Все добре, Леєнько. Ми вже на поверхні. Тільки не закохуйся в шашлик, будь ласка. Я з ним не змагатимусь.

— Ти переміг... — бурмотіла вона, трохи посміхаючись, — він згорів. Його забрав котик з вогняним хвостом...

— О, цей котик повернувся. Ми знову на шляху до 

нормальності.

Дим розсіявся остаточно, лишивши по собі різкий запах та легке свербіння в горлі, але найгірше було позаду. У кожному куточку кімнати тепер світились не лампи, а очі — повні страху, полегшення, і чогось значно глибшого.

Любові.

З тихої катастрофи виростала нова впевненість: вони не просто команда.

Вони сім’я.